Уривок з історії життя Селянського

 

Інтернет пригадав мені і звернулись до мене, щоб я нагадала про лікаря Селянського, про якого я описувала рік тому. Я продовжую історію життя Селянського. Уривок з книжки «Старі Кути зачарованої Гуцульщини»:

«Остап Селянський завоював авторитет у Кутах і довколишніх селах. У 1939 р. вилікував тяжку хвору дитину одного радянського майора, який свого часу побачивши сім’ю Остапа Селянського в списках до розстрілу, ввечері прийшов до нього і про це повідомив. Він порадив Селянським виїхати з Кут тієї ж ночі. Як було важко нашвидкуруч збиратись і втікати зі свого містечка, своєї країни. Про цей випадок також розказувала нам наша мама. Але родина не знала причини, це була їхня таємниця. В Німеччині, по довгих місяцях перебування в таборах утікачів, Остапові вдалося отримати працю в одному із шпиталів Дрездена.

Остап працював у Патологічному Інституті Фрідріхштадта у м. Дрездені, після – в хірургічному відділі лікарні Гергардта Вагнера. Там він мав нагоду зустрічати українців, яких силоміць фашисти вивезли на рабські роботи. Допомагав їм, чим міг.

У Дрездені він завоював велику славу талановитого лікаря. Завжди мав при собі медичний саквояж з ліками і надавав допомогу в різних місцях: на дорозі, в театрі і інших місцях де була потребав його допомозі.

Дрезден – місто мистецтв. Але воно, як і безліч інших європейських міст, мало бути знищеним. Про мирне населення ніхто не думав. Командир віддавав наказ. Сто тисяч британських пілотів нервово чекали своїх бойових призначень. Нарешті, обравши сім тисяч кращих британських льотчиків-асів і чотири з половиною тисячі своїх американських союз- ників, на Дрезден полетіло майже тисячу триста літаків з трьома тисячами тонн фугасних і півтонною запалювальних бомб на борту.

Дванадцятого лютого лікар Селянський пізно ввечері повернувся втомленим до свого дому. Сирени мовчали кілька днів. Ніхто серйозно не думав, що союзники можуть бомбити Дрезден, столицю Саксонії і колиску німецької культури. Сьогодні лікар прийшов додому особливо виснаженим. Багато годин було присвячено в операційній молодому хлопцеві, у якого в серці застряг осколок бомби.

13 лютого 1945 р. Остап Селянський оперував хворого Альберта Кльоца, поляка зі східного пограниччя Кресів. Виразка шлунка, яка ніколи сама б не загоїлася. Спочатку хворий боявся українського лікаря, не довіряв йому. Але, будучи в лікарні, він побачив, які складні операції робить лікар Селянський. Саме в той час Остап врятував від смерті англійського пораненого, з чиїх грудей стирчав великий шматок заліза. При рентгені виявилось, що осколок попав в правий шлуночок серця і закрив кровообіг. Його німецький лікар відмовляв робити операцію, кажучи:

«Це англієць, вони самі скинули ці бомби тут і зараз він помре від одної з них». – «Він людина! Дозвольте мені вести себе так, як веде себе справжній лікар біля хворого», – сказав Селянський. Кльоц був свідком цього. Медсестра, поспішаючи до операційної, запитала хворого поляка: «Ви зрозуміли все?» І чоловік кивнув головою, крикнувши навздогін: «Погоджуюсь на операцію!»

Коридори хірургічного відділення були практично порожні. Сирени подали тривогу десять хвилин тому. Цілий день привозили до відділу тяжко поранених. Безперервні операції до самого вечора. Лікар Селянський планував оперувати Кльоца наступного ранку, але, підійшовши до ліжка і побачивши спотворене болем обличчя, знав – початок ночі проведе біля операційного столу. Та й сам хворий просив робити йому операцію негайно. Медсестра повідомила про оголошену тривогу, усі вже в сховищі. «До завтра не доживе», – прошепотів лікар медсестрі і всміхнувся до хворого. Сказавши це, він думав, що залишиться сам наодинці з хворим. Поруч був ще німецький солдат, який теж одягнув халат. Утрьох вони обережно переклали хворого на лежак і попрямували до виходу.

«Боже, допоможи», – сказав українською і подивився на Кльоца. Після другої дози морфіну пацієнт міцно спав. Лікар збирався зробити перший надріз, коли раптом недалеко спалахнуло світло і від вибуху затремтіли вікна. Підлога здригалася, а грім чергових розривів ставав все більш небезпечним. Один з вибухів погасив світло на хвилину. Солдат, який був поруч, запалив всі чотири гасові лампи, раніше приготовані. Медсестра переклала інструменти до середини таці, щоб нічого не впало на підлогу. Лікар почав операцію. Тріснута виразка шлунка кровоточила. Світло було жахливе. Від бомбардувань сипались шиби. Від холоду шкельця окулярів весь час покривалися парою. Вітер свистів через тимчасово затулені вікна. Промерзлі пальці лікаря втрачали свою вправність.

Нова серія дуже близьких вибухів трясла підлогою, блискавки і громи, викликані падаючими бомбами, збільшувалися з кожною миттю. Остап подивився вгору. Запізно. Стеля вже валилася на операційний стіл. Лікар прошепотів: «Не завершимо того сьогодні, пане Альберте…»

Разом із хірургом загинули анестезіолог, медсестра і хворий. Усіх їх поховали в одній могилі. Про Остапа колись гуцули складали коломийки, а між місцевими жителями ходили легенди-оповіді про безвідмовного лікаря, дуже добру людину, який неодноразово безкоштовно рятуваввід усіляких недуг простих людей з різних куточків Косівщини.

Автор: Марія Сенюк

Comments:

Залишити відповідь