Про набуття власності шляхом присвоєння

Лучший реселлер-хостинг



Четвертий основний розділ
Про набуття власності шляхом присвоєння

§102. Жодну власність не можна набути без титулу та без законного на це засобу.

§ 103. Для набуття тих речей, на які ніхто не має особливого права, достатнім титулом є природна свобода робити все, що не шкодить іншому. Засіб або вид такого набуття полягає в дії, якою заволодівають і присвоюють річ, щодо якої немає жодних вимог.

§ 104. Для набуття таких речей, які комусь вже належать, основним титулом [правовою основою] слугує належне кожному право приймати все, що хоче, може або повинен передати йому власник. Засобом набуття в таких випадках є здійснена передача з однієї сторони і прийняття з другої сторони.

§ 105. Звідси заволодіння або присвоєння речі називають безпосередніми і первинними; а передачу і прийом — опосередкованими, похідними від інших засобів набуття.

§ 106. Оскільки власність первинно починається тільки з отримання володіння, то в таких випадках, коли володіння не наступає через сторону, яка хоче володіти, чи через річ, якою повинні володіти, не може бути отримано жодної власності.

§ 107. Тож між добросовісним володільцем і фактичним власником існує суттєва різниця: для володільця достатньо, щоб він взяв річ у володіння, маючи відповідну правову основу та шляхом законних засобів, при цьому невинно помиляючись та маючи добрі наміри; власник же повинен належним чином присвоїти річ, щодо якої немає жодних вимог, або прийняти її від справжнього власника.

§ 108. Держава має виняткове право на всі безгосподарні речі, які перебувають на її території; власне тому жодна річ не є такою, щодо якої немає вимог, і спільною для всіх; проте є багато речей, власність щодо яких, оскільки її ще ніхто не набув, можуть набувати окремі члени держави завдяки переважному праву присвоєння до набуття іншими особами.

§ 109. Коли свобода власності не обмежується через політичні закони, то власник земельної ділянки має право будь-коли і будь-яким способом ловити, вбивати та привласнювати будь-яких хижих і диких тварин, які перебувають на його земельному володінні і не мають господаря.

§ 110. Як правило, йому дозволено полювати на дичину в своїх лісах та виноградниках, на своїх полях і лугах, рибалити у своїх струмках та озерах, а також ловити і забивати безгосподарну птицю в повітряному просторі над своєю територією, тим більше не пускати і проганяти зі своєї землі хижих та диких тварин.

§ 111. Проте на чужій землі ніхто не має права полювати чи переслідувати підстрілену дичину, хіба що через наділ від керівника держави або дозвіл власника; таке уповноваження потрібно трактувати в найвужчому розумінні, і воно не може бути розширене понад чітке вираження наділювача.

§ 112. Домашні бджолині рої і інші одомашнені тварини хоч і не є об’єктом вільного відлову, але в разі, коли власник первинного рою протягом сорока восьми годин не шукає рій або протягом двадцяти чотирьох днів одомашнена тварина гуляє сама по собі, то кожен на публічних землях, а власник-користувач на своїх може взяти їх собі і утримати.

§ 113. У всіх округах, які не є громадою або приватною власністю, полювання, лов птахів та риболовля є пріоритетним правом держави або того, кому вона його надала.

§ 114. Як пригальмувати надмірний приріст дичини і як компенсувати збитки, спричинені дикими тваринами, яким особам надається право полювати, в чому полягає високе і низьке полювання, як перешкодити крадіжкам меду, які стаються час від часу через чужих бджіл, хто може тримати голубів та схожу птицю — це все встановлено політичними законами або статутами громад; як карають браконьєрів, визначають карні закони.

§115. Жодна приватна особа не має права закладати гірські шахти, соляні шахти, видобуток квасців, купоросу та селітри, а також мити золото і срібло; всі ці й інші предмети, які окремими розпорядженнями захищає держава, належать до спільного державного майна.

§ 116. Рухомі речі, які власник вже не хоче зберігати як свої, які він залишає і кидає, може привласнити кожен член держави.

§117. Оскільки не припускається, що хтось прагне втратити свою власність, щонайменше речі, які легко губляться, то жоден, хто знайшов якусь річ, у разі виникнення сумніву не може вважати її нічиєю і привласнити її без достатніх пошуків; ще менше хтось може посилатися на привласнення речей, знайдених після аварії корабля.

§ 118.Той, хто знайшов якусь річ, зобов’язаний розпитати щодо її попереднього власника і, нарешті, якщо вартість знахідки перевищує один лот срібла, у восьмиденний строк привселюдно оголосити про знахідку в церкві місцевості, де трапилася знахідка, а якщо знайдена річ вартує понад дванадцять лотів срібла, то про випадок слід одразу заявити в найближчому суді.

§ 119. Суд повинен письмово прийняти зроблене повідомлення з усіма обставинами і, не гаючи часу, опублікувати його двічі або й тричі в громадських газетах, не зачіпаючи при цьому особливих ознак речі. Якщо знайдена річ не може безпечно залишатись в руках того, хто її знайшов, то йому має бути забезпечене або судове депонування самої цієї речі, або, якщо її неможливо зберігати, не завдавши їй суттєвої шкоди, депо-нування її вартості.

§ 120. Якщо попередній господар або власник знайденої речі повідомляє про себе в річний термін з часу останнього повідомлення про знахідку і належним чином доводить своє право, то йому видають річ або отримані за неї гроші; проте він зобов’язаний відшкодувати видатки, а також сплатити тому, хто знайшов, на його вимогу десять відсотків загальної вартості знахідки як плату за знахідку. Проте плата за знахідку в жод-ному разі не повинна перевищувати суми в п’ятсот лотів срібла.

§ 121. Якщо на знайдену річ протягом річного терміну ніхто не зро¬бив законної заяви, то той, хто її знайшов, стає законним володільцем і отримує право власності стосовно іншого добросовісного володільця у визначений законом час.

§ 122. Декількох осіб, які одночасно здійснили знахідку, розглядають як одну. Також у спільники до тих, хто здійснив знахідку, зараховують того, хто перший висловив намір привласнити знайдену річ, навіть якщо інший забрав собі її раніше.

§ 123. Хто нехтував указані тут приписи, той відповідатиме за всі шкідливі наслідки; якщо ж їх нехтує той, хто знайшов, то його позбавляють винагороди за знахідку, а за певних обставин, окрім цього, він може стати винним в обмані.

§ 124. Якщо віднаходяться закопані, замуровані чи заховані іншим способом речі невідомого власника, то потрібно заявити про це власникові земельної ділянки, як і у випадку зі знайденими речами.

§ 125. Якщо за зовнішніми ознаками можна визначити власника або його спадкоємця, то річ доставляють їм; проте він повинен сплатити плату за знахідку і тому, хто заявив про знахідку, і власникові землі в розмірі згідно 瑧 120.

§ 126. Якщо знахідкою є гроші, прикраси або інші коштовності, які так довго були сховані, що неможливо встановити їхнього ко-лишнього власника, то вони називаються скарбом і є річчю без господаря, на яку переважне право має держава.

§ 127. Однак зі скарбу в державну власність стягується лише третя частина; з двох інших третин одна припадає тому, хто знайшов скарб, а друга — власнику-користувачеві земельної ділянки, якщо вони знайшли скарб дозволеним способом і поводилися відповідно до приписів.

§ 128. Якщо хтось при цьому умисно здійснив недозволену дію або приховав знахідку, то його треба позбавити його частки і передати її тому, хто про це повідомив; такий самий штраф розповсюджується на того, хто знайшов річ, якщо він без свідомої та добровільної волі власника-користувача землі розшукав або викопав скарб.

§ 129. Якщо робітники випадково знаходять скарб, то їм як тим, хто знайшов, належить третя частина з нього; якщо ж їх для пошуку скарбу винайняв власник, то вони повинні вдовольнитися своєю звичною платнею.

§ 130. Згідно з міжнародним правом відібрані у ворога трофеї не є безгосподарними речами; взагалі як правова компенсація належать вони державі або тим особам, яким їх передано згідно з наказом командира або каперськими листами.

§ 131. Як тільки мародер перемістив трофейну річ в безпечне місце, попередній власник втрачає своє право на неї. Але якщо її до того відвойовують назад, власник може заявляти на неї претензії, сплативши при цьому третину її вартості як винагороду тому, хто її відвоював.

§132. Той, хто рятує чужу річ від неминучої втрати або загибелі, наприклад вівцю від вовка, хоч і не набує тільки через це власність на цю річ, він лише має право вимагати від власника справедливого відшкодування або відповідної винагороди в десять відсотків.

Купите сервер и забудьте об ограничениях

Comments:

Залишити відповідь