Про розпорядження останньої волі

Лучший реселлер-хостинг



Одинадцятий основний розділ
Про розпорядження останньої волі

§ 344. Хто має право передавати свою власність іншому, може визначати час і спосіб такої передачі. Також від нього залежить встановлення умов, за яких його передача стане законною чи ні.

§ 345. Розпорядження, згідно з яким власник передає свої статки або їхню частину одній або декільком особам з припущенням, що вони його переживуть і що він не відкличе це оголошення про свою останню волю, називається розпорядженням останньої волі.

§ 346. Якщо в розпорядженні останньої волі зазначається певний спадкоємець, то воно називається «заповітом»; якщо ж воно містить тільки окремі леґати і розпорядження, то воно називається «кодицил», хоч якими б незначними були частини спадку і хоч якими б суттєвими були леґати.

§ 347. Справжню різницю між заповітами та кодицилами потрібно, отже, шукати не тільки в назві спадкоємець чи відмовоотримувач і не у вартості заповітного майна, а й у тому, чи заповідач визначив комусь принаймні певну частину цілого спадку, чи ж тільки окрему спадкову річ, визначену суму, певне право тощо, безвідносно до цілого спадку.

§ 348. Один або декілька кодицилів можуть існувати з або без запо-віту. Декілька заповітів, як правило, не можуть узгоджуватися один з одним, тому що заповідач може залишити багато спадкових речей, але лише одну цілу спадщину.

§ 349. Якщо заповідач визначає тільки одного-однісінького спад-коємця без будь-яких обмежень, то йому дістається вся спад-щина. Якщо ж єдиному спадкоємцеві визначено тільки певну конкретну частину спадку, наприклад третину, четвертину, то решта його частин, обтяжених пропорційно зобов’язаннями, належать законним спадкоємцям.

§ 350.Якщо призначено декілька спадкоємців без визначення по¬ділу, то поділ здійснюють за особами. Один орган, одна громада, одне об’єднання, наприклад бідних, вважають однією особою.

5 351. Якщо один з призначених спадкоємців не може або не хоче скористатися своїм правом на спадок, то його частина припадає решті визначених спадкоємців.

§ 352. Якщо призначено декілька спадкоємців, а саме за кожним визначено конкретну частину спадку або ж не мовчки, а чітко словами їм визначено рівні частини, то частина, яка не відходить комусь із них, належить законному спадкоємцеві.

§ 353. Це трапляється також, коли призначені для кожного частини не вичерпують ціле. На пізніше віднайдені частини спадщини і на суми, про які не згадано в заповіті, законний спадкоємець не має жодних прав.

§ 354. Якщо серед призначених спадкоємців трапляються такі особи, деякі з яких за законною чергою спадкування щодо інших розглядаються як одна особа, наприклад братові діти проти брата заповідача, то якщо в заповіті не визначено інакше, частини визначаються за поколіннями. Поки хоча б один з них ще живий, то законна спадкова черга не наступає.

§ 355. Якщо серед кількох призначених спадкоємців декому визначено конкретну частину, наприклад третину, шосту частину, а іншим нічого конкретного, то вони повинні вдовольнятися частинами спадку, які залишилися.

§ 356. Якщо нічого не залишається, то призначений без зазначен¬ня певної частини спадку спадкоємець отримує стільки ж, як і той, кого наділили найменшою частиною. Ця сума стягується пропорційно з визначених частин. В усіх інших випадках, коли заповідач помилився при розрахунках, поділ слід проводити так, щоб волю заповідача було виконано відповідно до того, як заповідач визначив зв’язки спадкоємців щодо цілого.

§ 357. В жодному разі заповідач не може передавати призначення свого спадкоємця третій особі. Він сам повинен визначити певну особу для спадку. Лиш тільки він може поставити своєму спадкоємцеві умову, що його виконання залежатиме від волі третьої особи.

§ 358. Розподіл певних легатів, наприклад між родичами, службов¬цями, бідними, зважаючи на осіб і речі, може передаватися добрій волі спадкоємця або третьої сторони.

§ 359. Той, хто на поставлене йому запитання, чи він хоче призна¬чити цю чи іншу особу своїм спадкоємцем, лише ствердно
відповідає, через це не стає дійсним заповідачем. Також ним не стає той, хто жартома без будь-яких роздумів висловлюється стосовно іншого: «Ти будеш моїм спадкоємцем» і под.

§ 360. Власне достатнє в іншому разі твердження заповідача не матиме дії, якщо буде доведено, що його здійснено у стані гніву, божевілля, дурощів або сп’яніння чи здійснене під тиском, через обман, через суттєву помилку в особі спадкоємця або в речі, яку заповіли.

§ 361. Істотною помилкою вважається також, коли заповідач обійшов своєю увагою усіх своїх прямих потомків, не наділивши хоча б одного з них частиною спадку. Якщо ж він надав частину спадку хоча б одному з них, то заповіт чинний, а інші, кого обійшли увагою, отримують певну частину за законом.

§ 362. Якщо особу або річ, які мали на увазі, неправильно назвали або описали, то винесене в таких випадках розпорядження не може вважатись недійсним тільки через це, окрім того випадку, якщо при викритті помилки з’ясувалося, що такої особи не існує або що речі немає.

§ 363. Навіть якщо буде встановлено, що мотиви певного леґату, які зазначив заповідач, помилкові, то розпорядження залишається чинним, якщо не доведено, що заповідача було введено в оману і що його воля базувалася винятково на такій помилці.

§ 364. Якщо божевільна особа зберегла розум або принаймні про-світлення, то їй дозволяється сформувати розпорядження останньої волі; проте фахівці мають довести, що просвітлення тривало безперервно щонайменше двадцять чотири години перед і після формулювання останньої волі.

§ 365.Малолітні нездатні вчиняти заповіт. Так зване толерування віку не може компенсувати нестачі здорового глузду. Проте неповнолітні з чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть заповідати за умови дозволу опікунського суду чи батьків, а з вісімнадцяти років — без будь-яких обмежень.

§ 366. Інші недоліки і недуги нікому не можуть завадити зробити розпорядження останньої волі: тільки заповідач має бути здатний пояснити свою волю чітким і визначеним способом.

§ 367. Люди, які належать до певного ордену, як правило, мають так само мало прав заповідати, як і приймати у спадок; хіба якщо вони отримують звільнення від своєї клятви, якщо вони з ордену, який допускає особливий привілей, або якщо вони отримали повну власність законним способом, то їм дозволяється розпоряджатися нею через заповіт або кодицил.

§ 368. Злочинець, якого засудили до важкого тюремного позбавлення волі або до каторги, нездатний виражати свою останню волю з дня винесення вироку і поки триває його покарання. Також недійсними є розпорядження останньої волі самогубців.

§ 369. Визнаний судом марнотратник може отримати право заповідати за рішенням нижчого чи вищого суду, до яких він належить.

§ 370. Законна сама по собі остання воля не втрачає чинності через перешкоду, що виникла пізніше.

§371. Дальше усунення перешкоди не робить дійсною незаконну саму по собі останню волю. Якщо в цьому разі не буде нового розпорядження останньої волі, то вступає законне спадкове право.

§ 372. Можна заповідати письмово або усно, а письмово — зі свідками або без.

§ 373. Хто хоче заповідати письмово і без свідків, той повинен написати заповіт або кодицил власноруч, під цим вказавши день, рік, місцеперебування, підписатися своїм іменем та прізвищем і поставити свою печатку, штамп або інший знак.

§ 374. Встановлення спадку через запис на записці, в листі або складений по-іншому лише тоді має силу, коли такий запис містить всі потрібні дані для чинності заповіту. Втім, звісно, такі помітки, які зазначив заповідач, може бути використано для трактування його волі.

§ 375. Якщо останню волю написав не заповідач, а інша особа, то за¬повідач повинен, окрім потрібних у заповіті власного підпису і печатки, власноруч написати, що така його остання воля; він також повинен залучити трьох дієздатних свідків, які знають його особисто. Той, хто писав заповіт, водночас може бути і свідком.

§ 376. У пристуності цих свідків заповідач повинен точно переглянути текст, засвідчити усно, що він справжній і містить його волю. Так можна запобігти неправдивому або підсунутому заповітові.
§ 377. Свідки повинні підтвердити цю справу тим самим способом, що й заповідач, власноруч підписати і поставити печатку, і підписатись як свідки або всередині, або назовні, але на самому документі, а не на чистому конверті. Свідкові не потрібно знати змісту заповіту.

§ 378. Як правило, один і той самий текст підходить не більше ніж одному заповідачеві. Проте подружжю дозволяється в одному й тому самому заповіті вказувати або одне одного, або інших різних осіб як спадкоємців. Заповіт такого виду завжди можна відкликати. Хоча відкликання однієї частини не означає від-кликання іншої.

§ 379. Хто в жодному разі не хоче або не може укладати заповіт пись-мово, той повинен пояснити свою волю в присутності трьох свідків, які знають його особисто. При цьому поясненні свідки повинні бути присутні всі троє одночасно.

§ 380.3 мотивів обережності варто, щоб свідки всі разом або кожен з них самостійно записали для себе це пояснення. Після смерті заповідача вони повідомляють суд для дальшого вирішення.

§ 381. Якщо під сумнів підпадає достовірність власноручно написаного документа про останню волю з твердженням, що почерк просто скопіювали, то при всіх має відбутися порівняння цього документа з іншими відомими, які написав заповідач, документами, і слід обов’язково взяти до уваги всі інші дієві засоби для з’ясування правди.

§ 382. У достовірності усного розпорядження останньої волі на вимо¬гу того, для кого це має значення, мають заприсягтися хоча б два свідки, які були при цьому. Клятва одного не є доказом; також тут не може відбуватися клятва виконавця.

§ 383. Кожен має право передати свій письмовий заповіт або кодицил до суду особисто, щоб там же їх залишити, зареєструвати в суді відповідний протокол або усно пояснити в суді свою волю, вимагати її занесення в протокол і отримати відповідну копію.

§ 384. Суд, який приймає таким способом останню волю, повинен складатися щонайменше з двох осіб, які клятвено взяли на себе зобов’язання і позбавлені будь-якого особистого інтересу. Втім, при цьому може бути тільки два свідки. їх, як і свідків письмового заповіту, тільки відповідно до закону та судового рішення можна буде притягти до надання показань під присягою.

§ 385. В крайньому разі наперед встановлені особи можуть прийти за місцем проживання заповідача, прийняти письмово або усно його останню волю і тоді передати цю справу із зазначенням дня, року і місця для занесення у протокол. Неповноважний суд після смерті заповідача повинен передати його заповіт або кодицил з відповідним протоколом до належної судової інстанції.

§ 386. Сліпі, глухі й німі хоча й мають право заповідати самостійно, проте так само, як і нерозумні чи неповнолітні, вони не можуть виступати свідками при укладанні останньої волі. Хто не розуміє мови заповідача, той не може бути свідком при усних, а хто неписьменний, то при письмових розпорядженнях останньої волі.

§ 387. Хто не сповідує християнської релігії, той не може засвідчувати останню волю християнина.

§ 388. Злочинець, засуджений карним судом через обман або бажання наживи, не може бути належним свідком останньої волі.

§ 389. Спадкоємець, подружжя спадкоємця, його батьки, діти, свояки та домочадці, які отримують зарплатню, рівною мірою не належать до категорії можливих свідків розпорядження останньої волі.

§ 390. Леґатарій також не може бути свідком останньої волі у своїй власній справі. Якщо ж заповідач хоче щось заповісти своєму свідкові, то він або повинен власноруч написати легат, або завірити його через двох інших свідків.

§391. Духовні особи, які належать до орденів, особи жіночої статі та молодь до вісімнадцяти років, як правило, не можуть виступати як свідки в заповітах та кодицилах.

§ 392. Тільки в тих випадках, коли це дозволяє закон, під час походів, корабельних подорожей і в місцевостях, де панує чума або інші заразні епідемії, свідками останньої волі можуть виступати духовні особи, які належать до орденів, особи жіночої статі та молоді люди, які досягли чотирнадцятирічного віку.

§ 393. Для таких привілейованих розпоряджень останньої волі вимагається лише два свідки, один з яких також може писати заповіт. Якщо небезпека зараження велика, то вони можуть не зустрічатись одночасно і бути присутні разом.

§ 394. Послаблення умов для укладення військових заповітів та ко- дицилів поширюється на всіх осіб, які отримують свою платню з воєнної каси і перебувають в полі. Воно розпочинає свою дію з початком походу і триває аж до оголошення укладеного миру.

§ 395. За шість місяців після оголошеного миру, завершеної кора-бельної подорожі або епідемії розпорядження останньої волі, які було винесено з послабленням умов, втрачають свою силу.

§ 396. Розпорядження останньої волі чинні настільки, наскільки при цьому дотримано визначеної форми та вимог.

Купите сервер и забудьте об ограничениях

Comments:

Залишити відповідь