Кровопролитні бої на Прикарпатті 1915 року

Генерал Карл фон Пфланцер-Балтін

Зміни в ході війни наступили взимку 1915 року. З
кінця грудня 1914 року головне командування
російського Південно-Західного фронту приступило
до підготовки операції прориву через Карпати для
вторгнення в Угорщину. Головне завдання при цьому
покладалось на VIII армію Брусилова, 4 корпуси якої,
зосередившись на ділянці від Дукельського перевалу
до Балігруду, повинні були наступати на Гуменне в
Угорську рівнину.
Австро-Угорське командування також готувалося
до наступу, намагаючись деблокувати оточену
росіянами фортецю Перемишль. З 22-24 січня 1915
року австро-німецькі війська почали наступ у
Карпатах, завдаючи два удари: один від Ужгорода

наСамбір, інший від Мукачево на Стрий.
Одночасно розпочався наступ VIII армії Брусилова, що призвело до
ряду важких зустрічних боїв на гірських перевалах у зимову холоднечу. В
перших числах лютого праве крило VIII армії оволоділо ділянкою Карпат
на лінії Конечна – Свидник – Мезалобарч – Балігруд. На південному
сході фронту росіянам доводилося тримати оборону: їм протистояла 13-а і
15-а австро-німецькі дивізії.
30 січня 1915 року австро-угорські війська під командуванням генерала

Карла фон Пфланцер-Балтіна
розпочали наступ на слабкій лінії
фронту росіян між Делятином та
Надвірною. Російські війська із
невеликими боями почали швидко
відступати, не очікуючи таких
пожвавлень від ворога. Залізницею
царські війська було перекинуто до
околиць Станіслава, а вже звідти
розподілено до села Ясень і містечка
Богородчани. В Делятині
розмістився австрійський штаб, а
військам було наказано просуватися
в напрямку до Станіслава і
очікувати подальших вказівок від

Зимовий похід австро-угорських

командування. Наступ на Станіслав відбувався досить повільно, сильні
морози і снігові заметілі змушували австрійські війська часто зупинятись
на відпочинок, розквартировуючись по селах. Досить погано працювала
австрійська розвідка, яка через глибокі сніги не мала змоги добратись до
високих гір для чіткого спостереження. Австрійські військові літаки також
мало чим допомагали; часто появившись на горизонті перед російськими
військами, вони ставали легкою мішенню для зенітних кулеметників. При
вступі австрійських військ до Надвірної росіянами було підбито за
межами міста австрійський літак. Пілот зумів скерувати його в напрямку
своїх військ і успішно посадив, тим самим уникнувши загибелі чи полону.
Наступ австро-угорських 6-ї, 36-ї, 42-ї та 54-ї піхотних та 5-ї
кавалерійської дивізій відбувся в кількох напрямках. Зокрема 6-а австро-
угорська дивізія під час найтяжчого переходу, порівняно з іншими

Лютневий наступ австро-угорських військ. 1915 рік

групами цього відрізку, з важкими боями зуміла дійти до околиць сіл
Ясень (Рожнятівського району) та Солотвин (Богородчанського району),
де починались гірські перевали. В Солотвино першими увійшли передові
Лютневий наступ австро-угорських військ. 1915 рік
польські стрілецькі загони Юзефа Геллера, що входили до складу 6-ї
австрійської дивізії. Поляки мали на меті спочатку провести в селі грабіж,

Комісар польського легіону Юзеф Геллер

розшукуючи в кожному будинку щось корисне
для себе. Однак, надто захопившись грабежами,
вони не помітили раптову козацьку атаку. Багато
стрільців повилазили на горища будинків і звідти
проводили обстріл противника. Переважаюча
кількість козаків змусила поляків відступити з
Солотвина до приходу основних австро-
угорських сил. Багато поляків під час відступу
загинуло від куль та шабель козаків, близько 30
потрапило в полон. Згодом австро-угорські
війська зуміли вибити росіян із Солотвина і
захопити його. З того часу багато людей цієї
місцевості було повішено за безглуздими
вироками.

Саме ці місцевості, що знаходились близько до карпатських гір,
найбільше постраждали від важких військових буднів. Селянам цього

краю завдавала шкоди не тільки
війна, але й пограбування австро-
угорських і російських військ.
Воюючі сторони забирали в мирного
населення все необхідне: одяг, їжу,
коней і худобу. Особливо сильних
пограбувань завдавали польські
легіонери, що служили в австро-
угорських дивізіях. Австрійці
забирали чоловіче населення для
різних робіт. Їх примушували копати
в гірських місцевостях бліндажі і
окопи для солдатів. Часто чоловіків,
навіть старих, заставляли брати в
руки гвинтівки і без будь-якої
підготовки вступати в битву з
росіянами. У селі Пороги

Польські вояки австро-угорської армії

(Богородчанського району) для спорудження оборонної лінії на верхів’ях
гір забрали понад 400 людей від 14 до 65 років, в селі Росільна
(Богородчанського району) для такої ж роботи забрали 140 чоловіків. У
сильні морози селяни часто мерзли та обморожували собі кінцівки,
споруджуючи глибокі кілометрові окопи та солдатські бліндажі.
Перейти далі за річку Бистрицю Солотвинську австро-угорським
військам уже не вдалось. При першому переході річки 14 лютого,
неподалік села Погар вони були атаковані кількома російськими
стрілецькими полками із ХІ армійського корпусу. Під час сильного
обстрілу із гвинтівок і легкої артилерії австрійці відступили. Невеликий
австрійський гарнізон упродовж двох днів переходив до села Осмолода
(Рожнятівського району), де змушений був утримувати всі переправи цієї
місцевості. Інша, більша частина австрійців, розмістилась на височинах
гір між селами Гута – Пороги – Яблунька. В Солотвині 6-а дивізія
з’єднувалась із 42-ю дивізією, що створювало одну лінію фронту. В цей
час 42-а австрійська дивізія вела незначні бої під Богородчанами в
основному під час розвідок. Російський XVII корпус часто проводив
артобстріл містечка. Один із снарядів потрапив у броварню, пошкодивши
її стіну. Власник цієї броварні змушений був рятуватись втечею, а бочки із
пивом, що зостались, розікрали австрійські солдати. За весь час обстрілів

Лінія фронту на середину лютого 1915 року

у Богородчанах загинуло більше 50-и мирних жителів, зруйновано
промислові підприємства, спалено багато селянських будинків та побито
велику кількість худоби. У місті і його околицях також лютувала епідемія
тифу й холери, яка «косила» як солдатів, так і селян.
Річка Бистриця Солотвинська стала лінією фронту, що роз’єднувала
ворожі сили. Австро-угорські солдати на цій ділянці фронту почували
себе досить комфортно. Знаходячись на вершинах перед Богородчанами,
вони вчасно отримували харчі, розміщувались у теплих оселях, мали
достатньо одягу тощо. Росіяни, що дислокувались в лісових масивах за
Лінія фронту на середину лютого 1915 року
селом Красне (Рожнятівського району), почувалися гірше, особливо цієї
пори, коли при сильних морозах потрібно було знаходитись на даних
позиціях, адже ворог міг завдати удару в будь-яку мить. Австрійські
розвідники часто заходили в ці ліси, шукаючи слабких місць для
подальшого прориву. Селяни російським військам на цій ділянці фронту
подекуди допомагали з харчами. Давали для польових кухонь картоплю,
борошно, яблука, молоко тощо.
Вночі 19 лютого 5-а кавалерійська та 36-а піхотна дивізії розпочали
шалені бої в околицях Станіслава. Частини ХVII армійського корпусу
намагались їх зупинити артилерійськими обстрілами. Австрійці під
командуванням полковника Маршаля та генерала Клавдія Цибульки
спробували перейти через ріки Бистрицю Надвірнянську та Ворону до
Підлужжя і Підпечер (Тисменицького району). При першій спробі це

здійснити вони були відкинуті росіянами завдяки
артилерійським обстрілам. Оточуючи Станіслав
із трьох боків: Лисця, Тисмениці і Вовчинця, –
австрійці змусили росіян поспішно відступати.
Переправившись через річку Бистрицю
Надвірнянську, росіяни розмістились у Чорному
лісі на лінії сіл Навочин – Посіч – Рибне – Нова
Гута, утримуючи дорогу на Калуш, де вже таємно
збирались великі російські сили для відбиття
цього прориву. Між військами протягом цілої
ночі велася артилерійська дуель. На ранок
російські війська намагались оточити австрійців в
місті, однак останні вдало розірвали кільце росіян
і відкинули їх в напрямку Галича. Між Долиною і

Генерал Клавдій Цибулька

Калушем почали з’являтися роз’їзди австрійців. Часто австрійська
розвідка псувала телеграфний зв’язок, підривали придорожні криниці,
ставили під колії вибухівку. Це в свою чергу погіршувало зв’язок між
захопленими містами.
25 лютого розпочались завзяті бої на правому фланзі австрійського
прориву. На вулицях Обертина перестрілка тривала близько години.
Загалом австро-угорським військам вдалось вибити росіян із населеного
пункту та його околиць аж під вечір. Під час цього звільнення Обертин
зазнав руйнувань. Австро-угорські війська звідси розпочали
переслідування росіян до села Гарасимів (Тлумацького району), де в лісах
за названим селом знову зійшлись у битві, захопивши при цьому 59
солдатів і 1 офіцера. Решта російських військ самостійно переправилась
через Дністер. Схожа атака австрійців відбулася в лісах за селом Жуків
(Тлумацького району).

Австрійська артилерія

     Із Станіслава до Галича відступив також ХХХ армійський корпус, який
готувався до спільної атаки на місто з калуською групою військ. Під час
відступу росіян з міста австрійці здійснили обстріл ратуші, яку останні
перетворили на спостережний пункт. ХХХ корпус з боями переслідувала
54-а австрійська піхотна дивізія, яка дійшла аж до сіл Єзупіль – Сілець. На
відкритих полях 54 дивізія була сильно обстріляна із околиць галицьких
лісів. Війська змушені були відійти з цієї місцевості за Тязів. Незначна
частина австрійських військ захопила і утримувала на даній території
переправу через Дністер. Рух російських потягів по залізниці повністю
припинився. Станіслав австрійці взяли практично без бою. ХХХ
армійському корпусу, який знаходився в північній частині міста та його
околицях, було наказано не вступати в бій з переважаючими військами
противника, а чекати підтримки, яка вже була відправлена із міста Стрий.
20 лютого австро-угорським військам вдалось вибити російську
розвідку із села Топорівці (Городенківського району), чим вони
розчистили собі шлях на місто Городенку і захопили його. Невеликі
австрійські з’єднання під час цього прориву зайняли переправи біля
Городенки, в Заліщиках, та переправу через Дністер у селі Нижнів. Однак
під час утримання цієї переправи між австрійцями та росіянами постійно
точилися бої. Із Станіслава командування декілька разів відправляло
резервне підкріплення на дану переправу.
      Наступ австро-угорських військ із змінним успіхом відбувався по
всьому фронті, насамперед на ділянці Рибне – Пасічна – Вовчинець –
Галич, за територією села Підпечери та на річці Ворона австрійці бул

зупинені. На цій лінії фронту просування австро-
угорських з’єднань поволі припинялося. Після
тижневої тиші на цілому фронті австрійським
дивізіям наказали продовжувати наступ.
Військам направили зі штабу харчі, набої, нове
взуття та інший інвентар. Вище австрійське
командування на чолі з генералом Карлом фон
Пфланцер-Балтіном направило в наступ частини
5-ї, 36-ї та 54 дивізії. Зокрема, ці австрійські
війська мали розчистити шлях від ворожих
військ між містами Калуш і Галич. Особлива
увага австрійського командування була прикута
до захоплення Галича. Захопивши це місто,
австрійські війська виходили б на тилові
комунікації VIII російської армії, а це докорінно

Генерал-лейтенат Г. Хан Нахічеванський

змінювало всю ситуацію на Південно-Західному фронті.
Російські війська XVII армійського корпусу, помітивши просування
великої кількості австрійських військ у напрямку до Чорного лісу,
відступили в околиці Калуша, де об’єдналися із кавалерійськими
частинами. Також вранці 25 лютого із Стрия до Галича прибула 1-а

Генерал-майор Михайло Олександрович

додаткова Кубанська дивізія під командуванням
генерал-лейтенанта П.Стаховича та козаки 2-го
Уманського полку. Втім, назвати ці війська
дивізією можна було з великим перебільшенням.
У розпорядженні Стаховича знаходилося 10
козацьких сотень, 2 гармати 20-ї Донської
козацької батареї, 2 кавалерійські і 4 піших сотні
прикордонників. Іншими словами, те, що
називалося 1-ю Кубанською козацькою дивізією,
на ділі на силу становило лише одну
кавалерійську бригаду.
Завдання цих прибулих частин полягало в
тому, щоб не лише забезпечувати надійний
правий фланг Галицької групи військ, а й
проводити глибокі розвідки в напрямку на

Станіслав. Кубанська козацька дивізія повинна була також підтримувати
атаки 2-го кавалерійського корпусу генерал-лейтенанта Г. Хана
Нахічеванського. Цей корпус зосереджувався в Калуші. До його складу
входили 12-а кавалерійська дивізія і Кавказька Тубільна кінна дивізія
(«Дика дивізія»). Як відомо, ця дивізія була сформована з добровольців-
мусульман, уродженців Кавказу і Закавказзя, у вересні 1914 року. До її
складу входили Чеченський, Черкеський, Кабардинський, Татарський,
Інгуський та 2-й Дагестанський кінні полки. Начальником дивізії був
призначений молодший брат царя, генерал-майор великий князь Михайло

Олександрович.
Значні бої пройшли
на території Калущини,
де австрійці намагалися
розділити російські
сили і перебити кожну
по черзі. 10 лютого
розгорілося декілька
боїв перед Калушем,
між селами Томашівці –
Войнилів (Калуського
району). Частина селян
з томашівців прихильно
ставилася до російських
вояків, які в селі
розгорнули пропаганду

про «єдинокровних братів». Місцевий священик о. Ярослав Гургула навіть
віддав заміж свою найстаршу дочку Надію за російського полковника.
Влітку 1915 року, вже після відступу російських військ, його дочка
змушена була втікати разом із чоловіком-росіянином. Коли австрійські
війська увійшли в село, то на священика хтось зробив донос. Ярослава
Гургулу і його сусіда Федя Безрукого сильно побили і відправили в тюрму
до Телергофа.
Кабардинський полк Кавказької кавалерійської дивізії розвивав
успішний наступ на правому березі ріки Лімниця в напрямку міста
Станіслава. В «Конспекті бойових дій» Кавказького кавалерійського
дивізіону за 13 лютого 1915 року говорилося, що 2-а бригада вела
оборонні дії проти контрнаступаючого противника в селах Голинь і
Кропивник (Калуського району), західніше міста Калуша. У той день, 13
лютого, вела бій і 1-а сотня Чеченського кінного полку під командуванням
штабс-ротмістра Сергія Михайловича Топоркова. 13 лютого о 15:00
годині командир Чеченського полку полковник Святополк-Мирський
«наказав штабс-ротмістру Топоркову з його сотнею спішено зайняти
південне узлісся, розташоване на відстані 700 кроків попереду села Пійло
(Калуського району) і, ознайомлюючи із ситуацією, повідомив, що з цього

Олександр Святополк-Мирський з князем Михаилом Олександровичем та офіцерами Кавказької туземної дивізії Галичина 1915 року

села бажано зробити прорив, бо на місто рухається більше, ніж батальйон
австрійської піхоти при двох ескадронах угорської кавалерії».

Офіцер Олександр Святополк-Мирський

Надіслана на допомогу Чеченцям 2-а сотня
Татарського полку заблукала в лісі і не вийшла на
свою позицію, а розташована лівіше сотня
кубанських козаків відійшла від зазначеного
місця після першої ж атаки противника.
Так, 1-а сотня Чеченського полку,
залишившись одна, змушена була вести бій з
набагато чисельнішим ворогом. Вони відбили три
атаки австрійців і протримались у лісі до
настання темряви. Вночі австрійці освічували ліс
за допомогою прожекторів, тому, помітивши
російських вершників, часто стріляли по них як з
гвинтівок, так із бомбометів.
Вночі штабс-ротмістр Топорков надіслав у

село Пійло дві групи розвідників-добровольців. Вони повернулися з
важливими відомостями про розташування противника. І тоді Топорков
близько четвертої години ранку, коли надворі ще стояла темрява, повів
сотню в атаку на село і раптово вдарив по розквартированих у ньому
австрійцях. Після швидкоплинного бою чеченці зайняли Пійло. Штабс-
ротмістру Абдулі-Меджида Кужуєву і поручнику Миколі Флеріну за
проявлений героїзм у битві під Пійлом вручили ордени св. Володимира IV
ступеня. Командування дивізії за бій 13 і 14-го лютого представило штабс-
ротмістра Топоркова до ордену св. Георгія IV ступеня. Зберігся короткий
спогад про ті події: «Здесь столкнулись две лучших дивизии. Упорство боя
было бесконечно. Чуть не ежедневные штыковые атаки с обеих сторон.
И та, и другая сторона принимали атаки и переходили в контратаку.
Если стрелки были отбиты, то они, как правило, не возвращались в свои
окопы, а залегали ближе к противнику, окапывались и таким образом
линии сближались. Кончилось все ночной атакой стрелков, которые
перед рассветом без крика “ура” ворвались в неприятельские окопы,
часть перебили, часть взяли в плен…».
Під Калушем у руки росіян потрапили до полону декілька десятків
австрійських вояків. При огляді ранців у багатьох полонених було
знайдено мотузки із петлями. Запитавши про призначення цих мотузок,
полонені заявили, що їм перед наступом у Галичину видали мотузки для
страти галичан-зрадників.
Упродовж двох днів, з 25-го по 26 лютого, Кабардинский полк
проводив бої по захопленню села і залізничної станції Майдан
(Тисменицького району). Передові австрійські саперні бригади чинили
вперту оборону. Навіть коли в лісовій місцевості кавказці спішилися і
більшими силами вдарили на них, австрійці провели контратаку і відбили
перший наступ кавказців. Поволі короткі сутички в різних місцях перед
Калушем переростали в одну велику битву.
У селі Залуква (Галицького району) в приміщені сільської школи був
розміщений військовий шпиталь. У цім же селі перед битвою
квартирувала велика кількість російських солдатів. Жителі села
розповідали, що російські солдати були дуже побожні і кожного ранку
проводили загальні молитви. Навіть російські польові священики кожної
неділі в церквах проводили служби, так як греко-католицькі були
репресовані чи відступили з австрійцями.
Пройшовши десяток кілометрів Чорним лісом, австрійці зупинилися на
широкій місцевості між селами Бринь і Сапогів (Галицького району).
Розвідка доповіла, що російські війська двома колонами рухаються із
Калуша і Галича на їхні позиції. Австрійці приготувались до відсічі.
Спорудивши на височинах над селами Бринь – Сапогів оборонні лінії,
очікували ударів від ворога. На передову від оборонної лінії було
направлено велику кількість сторожі, яка мала спостерігати і доповідати
про найменші переміщення росіян.
27 лютого козаки 2-го Уманського полку прибули до Галича і
приєднались за селом Мединя до вже наступаючого ХХХ армійського
корпусу. Командувач П. Стахович наказав Уманському полку
приєднатися вище села Бринь до князя К.Н. Хогондокова, який
командував Кавказькою Тубільною дивізією. Також в ніч на 28 лютого до
Галича прибув 283-й Павлоградський піхотний полк під командуванням
Н. С. Осовського.

Російські війська на лінії оборони. 1915 рік

Упродовж цілої ночі стояла температура – 200. У той час, як росіяни
квартирували в будинках селян, австрійські війська досить сильно
потерпали від морозу. Розпалювати багаття офіцери забороняли, солдати
Російські війська на лінії оборони. 1915 рік
щопівгодини змушені були мінятися на постоях, адже противник міг
вдарити в будь-яку мить. Вранці 28 лютого розпочався наступ російських
військ на укріплення австрійців із боку Галича. ХХХ армійський корпус із
283-м Павлоградським полком розпочали бої на правому фланзі цього
фронту. Через стрільбу із двох боків у селі Сапогів загорілось декілька

Важка австрійська гармата

селянських будівель.
Селяни в паніці разом із
худобою почали втікати
у напрямку Галича. Їх
втеча проходила під час
шаленої стрілянини,
коли над головами без
перестану пролітали
сотні куль. Російські
війська були одразу
зупинені на підступах
до Сапогова. Австрійці
на лісистій височині
спорудили окопні лінії в

три ряди. В них розміщувалися 4-й піхотний та 17 і 18 кавалерійські
полки. Незначну підтримку тут надавала артилерія. Легкі гармати
розміщувались одразу на укріпленнях австрійців, а важка артилерія – в
кількох кілометрах позаду окопів, неподалік калуської дороги. Після
кількагодинної перестрілки до околиць села Бринь прибули російські
полки з Калуша. Чисельна перевага була на стороні царських військ.
Однак окремість дивізій і полків, якими командували прославлені в боях
командири, зіграла на руку австрійцям. Незгоди між собою, впевненість і
жадоба слави призвели до того, що росіяни розпочали атаки самовільно з
різних частин цього фронту.
Найбільш драматичні події розгорталися на правому фланзі
павлоградців, де діяли 2-а і 3-я сотні 2-го Таманського козацького полку
під командуванням осавула І.Ф. Дударя і В.Ф. Гончарова. Вони зуміли
непомітно для ворога перейти місцевість з боку села Вікторів (Галицького
району) і вдарити в гострий фланг австрійців. Під час бою ці сотні
стрімкою атакою оволоділи першою лінією окопів на лівому фланзі
австрійських позицій, які розміщувалась на височинах, що виходили на
села Вікторів – Комарів. Третя сотня під командуванням осавула
Гончарова під час атаки захопила в полон 49 австрійських солдатів, які
були поранені і знаходились вище окопів у тимчасово обладнаному
шпиталі. Під час цього прориву 36 російських солдатів було вбито. Сам
командир сотні був поранений у руку, але після перев’язки продовжував
керувати діями своїх бійців.
Окрилений успіхом, командир сотні став переслідувати відступаючого
противника, віддаляючись від 3-ї сотні і павлоградців. Умови наступу в
пересіченій лісистій місцевості не дозволяли під час швидкого маршу
помітити розрив між своїми частинами. Шалений обстріл австрійської
піхоти, що відступала, досить сильно скорочував кількість атакуючих
росіян. Тільки після того, коли осавул Дудар увірвався на околицю села
Бринь, він побачив, що його оточує лише жменька козаків, приблизно 12
чоловік. У той час роти 283-го піхотного полку ніяк не могли прорвати
першу лінію ворожих окопів. Заховавшись у найближчій канаві, осавул
Дудар почав відстрілюватися від налягаючого противника, який планував
захопити ворожого командира в полон. Командувач 3-ї сотні осавул
Гончаров вирішив деблокувати залишки своїх військ. Але сюди було
стягнуто значні сили австрійської піхоти, підтриманої кулеметами.
Командир Гончаров кинувся із своїми козаками в атаку на австрійців, але
в кількох десятках метрів від села він отримав смертельне поранення в
живіт. Впавши на землю, командувач продовжував закликати козаків
допомогти однополчанам. Серйозне поранення отримав і молодший
офіцер сотні, хорунжий Б.Закрепах. Наступ 3-ї сотні повністю захлинувся.
Солдати під обстрілом гармат і гвинтівок у паніці відступили до лісу.
Військові частини, що прибули із Калуша, не поспішали наступати;
спостерігаючи за відступом свого правого флангу, вони тільки
здійснювали короткі обстріли австрійських позицій із двох легких гармат.
У цей же час жменька сміливців, очолювана осавулом Дударем,
протягом трьох годин вела нерівний бій з переважаючими силами
австрійців. Командира сотні було поранено кулею в груди, але,
незважаючи на це, він віддавав накази козакам і продовжував стріляти з
гвинтівки.
У другій половині дня, узгодивши дії по всьому фронту, росіяни
розпочали другу хвилю наступу, але вже більшими силами. Наступ
розпочався знову невдало. 283-й полк павлоградців потрапив під
артилерійський обстріл своїх же гармат. Це трапилось унаслідок
пошкодження телеграфного зв’язку, що призвело до різнобічних дій
артилеристів і піхоти. Російська артилерія під час цього обстрілу
знаходилась на місці караїмівського кладовища в Залукві. Налагодивши
зв’язок, полковник Осовський наказав своїм солдатам посилити натиск на
позиції противника; одночасно він звернувся до уманських сотень, що
діяли на лівому фланзі, щоб ті нанесли удар в обхід ворога. Але
австрійська піхота знову прочитала цей маневр. Наступ росіян проходив у
польовій місцевості, де вони ставали легкою мішенню. У ході цієї атаки

Австрійський медперсонал

був важко поранений командир 1-ї
сотні 2-го Уманського козацького
полку осавул А.М. Клембровський.
Командир 6-ї сотні уманців під-
осавул Ф.І. Доморацький загинув у
час битви.
Невдача уманців пояснювалася
тим, що австрійці займали добре
укріплені позиції на пануючій
висоті 350 метрів, яка
розміщувалась лівіше від села
Бринь. Командир 2-го Уманського
козацького полку полковник
А.Кравченко наказав дивізіону
військового старшини Н. Чібашева
(2-а і 5-а сотні полку) оволодіти
цією висотою. Розпочався третій
наступ росіян, який проходив під
сильним кулеметним вогнем. Біля
самих австрійських окопів
військовий старшина Чібашев
загинув, у нього тричі влучили з

гвинтівки. Козаків очолив командир 2-ї сотні осавул М. Лопата. Після

запеклого бою уманцям усе ж вдалося
оволодіти висотою 350, проте сил для розвитку
подальшого наступу вже не залишилось.
Австрійці відступили із своїх окопів і почали
споруджувати вище нові. Втрати серед рядових
козаків перевищили сотню солдатів. З офіцерів
на бойовій ділянці фронту залишалися лише
командир полку, полковник Антон Кравченко,
якому було далеко за шістдесят, і нещодавно
мобілізований з відставки його помічник з
господарської частини військовий старшина
Федір Давидов, для якого цей бій був першим.
Козаки осавула Лопати утримували висоту,
але противник поспішав завдати контрудар.
Частини 54-ї австрійської дивізії готували

Принц Фейзулла Мірза Каджар

наступ з боку села Єзупіль на Галич, внаслідок чого змогли б зайти
росіянам у тил із правого флангу. Досвідчений бойовий офіцер Н. Лопата,
який мав нагороди ще за російсько-японську війну, чудово розумів, що
втримати висоту він не зможе: з двох сотень козаків перед початком битви
залишалося трохи більше сімдесяти. А на південно-східній околиці села
Бринь готувався до атаки новоприбулий 78-й австрійський піхотний полк.
У цей момент на допомогу козакам прийшла бригада князя
Хогондокова. Полковник Татарського кавалерійського полку принц
Фейзулла Мірза Каджар за власною ініціативою прийняв командування
над залишками Уманських сотень і почав наступ. Вогонь австрійців був
настільки щільним, що поріділі строєві ланцюги уманців двічі лягали на
землю і відмовлялись наступати. Двічі принц Каджар піднімав козаків і
вів в атаку.
Зліва, з боку висоти 350, зайнятої сотнею осавула Лопати, наступали
основні сили Татарського кавалерійського полку полковника
П.Половцева, вершники якого першими увірвалися в Бринь і розчистили
навколо села всю територію. Павлоградці, які атакували австрійські
позиції з флангу, закріпили цей успіх.
У той час 54-а дивізія, що знаходилась під селом Єзупіль, зазнавала від
росіян частих артилерійських обстрілів, які велися з боку села Маріямпіль.

З 27 лютого по 3 березня
частини австрійської 54-ї
дивізії зав’язали декілька боїв
над селом, в основному
обстрілами із артилерії. Лінія
фронту тут проходила по
Дністру, який і розділяв
ворожі війська. Більшість
жителів села евакуювалися і
цим врятували своє життя.
Шквальний вогонь артилерії
зруйнував значну частину
житлових будівель містечка, в
тому числі пошкодив палац.
Але після відступу інших
військових частин з позицій
над селом Бринь 54-а дивізія
змушена була разом із

Артилерійська позиція австрійців. Зима 1915 року

артилерією відступати до околиць Станіслава, де вони готувались до нової
відсічі.
Битва під селом Бринь росіянами була виграна. Командир полку,
підполковник А. Половцев, був нагороджений орденом святого Георгія
Переможця IV ступеня. Ось як він розцінював своє нагородження в
телеграмі Єлизаветпольскому губернатору Г. Ковальову: «Татарский полк
первым из Туземной дивизии заслужил своему командиру Георгиевский
крест. Гордясь высокой наградой, считаю ее исключительно лестной
оценкой высоких воинских качеств и беззаветной отваги татарских
всадников. Прошу вас принять выражение моего глубочайшего
восхищения перед безпримерной доблестью мусульманских воинов
Елизаветпольской губернии. Половцев». У цій битві відзначився і
полковник принц Фейзулла Мірза Каджар, який також був удостоєний
ордена святого Георгія Переможця IV ступеня. Із нагородного
представлення: «15 (28) февраля 1915 г., приняв по собственной
инициативе команду над 4-мя сотнями Уманского казачьего полка,
имевшими только одного офицера, повел их в решительное наступление
под сильным ружейным и пулеметным огнем, дважды возвращал
отступавших казаков и благодаря решительным действиям
способствовал занятию деревни Брынь». Російський журналіст Брешко-
Брешковський так описав епізод битви «Дикої дивізії» під селом Бринь:
«Стихийной, бешеной лавиной кидаются они, артистически работая
острым, как бритва, кинжалом против штыков и прикладов… об этих
атаках рассказывают чудеса. Австрийцы давно прозвали кавказских
орлов «дьяволами в мохнатых шапках».
Російські солдати довго розповідали про страх, пережитий під час цієї
битви. За лікарським переліком, серед жертв у цій битві, були солдати, що
загинули не від куль, а від зупинки серця! За свідченнями старожилів села
Бринь, найбільше загиблих солдатів було тимчасово поховано в урочищі
Березина, мабуть, саме в цих місцях росіяни намагалися прорвати оборону
австрійців, і там полягло багато солдатів з обох сторін. Пізніше, вже після
війни, їх було перепоховано в урочищі Загостинець (Щипанське) під
Оборами в склепі якоїсь поміщиці. Там лежать впереміш кістки солдатів
австро-угорської і російської армій: католики, православні, мусульмани,
протестанти.
У кінці лютого на крайній лівий фланг російського Південно-Західного
фронту було перекинуто декілька корпусів, що утворили IX армію під
командуванням генерала Лечицького. Всього у її складі було 8,5 піхотних
і 5 кавалерійських дивізій. Мета цієї армії полягала в тому, щоб відбити
австрійський наступ на Дністрі.
З 20-го лютого російські військові корпуси розпочали флангові удари
по Богородчанах та Солотвину. Розпочались посилені удари на
тлумацькому напрямку при переправі біля села Нижнів. Австрійська лінія
фронту була сильно знесилена таким поворотом дій, солдати були
втомлені і безсилі. Якщо б росіяни прорвали фронт у районі Богородчан,
усі австрійські війська в Станіславі потрапили б у полон. На підступах до
міста австро-угорські частини були підкріплені кількома резервними
німецькими полками. На війська покладалась велика надія в утриманні
Станіслава, тому австрійці почали тактичні розташування для серйозної
оборони. Частина австро-угорської артилерії була розміщена на височинах

Станіслав у руїнах. На задньому плані Катедральний собор св. Воскресіння

гір між селами Вовчинець та Колодіївка (Тисменицького району). Вона
проводила обстріли в двох напрямках; в бік Чорного лісу із західної
частини міста, і в напрямку на Галич, звідки підходили російські війська
ХХХ армійського корпусу. Друга частина артилерії знаходилась на місці
сучасного аеропорту Івано-Франківська, неподалік дороги на
Богородчани.
Піхота та кавалерія також розділялись на дві оборонні лінії, що
утримували Станіслав із галицької сторони та Чорного лісу – західніше
від міста. Російське командування планувало завдати удар із тих сторін, на
які розраховували австрійці. Із Калуша російські кавалерійські війська, а
саме 12-а кавалерійська дивізія і Кавказька Тубільна дивізія «Дика
дивізія» розпочали обстріл міста із гармат. Перші бої відбулись на
підступах до Станіслава із північної сторони міста.
Вранці 2 березня двома сильними ударами російські війська прорвали
оборону австрійців у північній частині Станіслава. Незважаючи на
артилерійський обстріл, росіяни все ж перейшли міст через Бистрицю і
увійшли на перші вулиці міста (найбільші бої пройшли по вулицях-
барикадах Млинарській, П’ястовій, Зеленій та Угодній). Завдяки
підтримці частин 5-ї кавалерійської дивізії, австрійцям за декілька годин
вдалось відкинути солдатів ХХХ корпусу за Бистрицю і відновити свої
позиції. На вулицях міста лежали десятки мертвих російських солдатів,
що загинули під час цього наступу. Не зумівши увійти у Станіслав та
прорвати оборону ворогів, російські війська розпочали кількагодинний
обстріл міста із гармат по позиціях австрійської артилерії. Сильний
гарматний вогонь здійснювався і з Чорного лісу, де до атаки вже
готувалася кавалерія. Під час обстрілу в Станіславі виникло декілька

Кабардинський полк під час атаки

пожеж.
У другій половині дня російські війська розпочали наступ на місто з
двох боків. З північної частини Станіслава оборону було прорвано, і
австрійці почали відходити, відстрілюючись вулицями міста. Загалом
сильно пошкодженими були 11 будинків. Нищівний удар було завдано
оборонцям міста кавалерійськими військами, які зуміли розділити
австрійські дивізії на дві частини і розпочали їх громити. Артилерія, яка
розміщувалась в околицях міста, кинулась відступати в напрямку
Тлумача, що викликало паніку в цілому війську. Полки і бригади,
відстрілюючись, залишали місто, прямуючи дорогою через Тисменицю до
Тлумача. Австрійці розуміли, що їм не вдасться втримати місто, тому
вирішили піти на хитрість. Вони відвели більшість підрозділів у тил, а
решту сховали в центрі міста, утворивши засідку. Далі передаємо слово
кореспонденту тодішньої російської газети «Новий час»: «Для з’ясування
кількості австрійців, що залишились у місті, були вислані два кінних
роз’їзди. Напевно, австрійці помітили їх, але нічим не видали своєї
присутності і підпустили цю купку людей під саме місто. Горці уявили,
що Станиславів зовсім залишений ворогом, тому спокійно перейшли міст
і попрямували до центра. Тут їх зустріли залпами з різних боків. Замість
відступити до мосту, гарячі кавказці використали свою улюблену зброю,
й на вулицях закіпів гарячий кінжальний бій. Чи то австрійці погано

Полонені австрійські вояки. Галичина 1915 року

стріляли, чи вигляд горців нагнав на них страху, але кавказці не втратили
жодного чоловіка, не рахуючи кілька поранених». Невдовзі на допомогу
своїм підійшли ще чотири гірські сотні, які почули стрілянину, і Станіслав
було здобуто. З настанням темноти бої на вулицях міста припинились.
Залишки австрійських військ відступили на Тлумач, їх російські вершники
не переслідували. Загалом за день бою в Станіславі та його околицях
російськими військами було захоплено в полон 7 офіцерів та понад 600
солдатів. Звільнюючи Станіслав, росіяни теж зазнали значних втрат,
тільки вбитими близько 130 солдатів. Зокрема, в одній із сутичок на
вулицях міста загинув командир Чеченського полку Олександр
Святополк-Мирський. Загиблих російських вояків поховали в Станіславі.
Частину на кладовищі по вул. Франца Йосифа, решту – в братській могилі
в передмісті Княгинин на кладовищі, де ховали православних.
За успішну кавалерійську атаку на передовій було відзначено
Черкеський полк, який один із всіх полків, що брали участь у битві, було
нагороджено Георгіївськими відзнаками. У цій битві досить сильно
постраждали полкові коні, через що один із російських полків змушений
був стати піхотним. Серед австрійських 54-ї та 36-ї дивізій втрати були
більші, ніж на 50%. Значної шкоди двом воюючим арміям додавала
епідемія холери та тифу, яка щоденно забирала солдатські життя.
Після взяття російськими військами Станіслава наступ розпочався по
всьому фронту. Відступивши із міста, австрійські війська намагалися
зупинити наступ противника на лінії сіл Лисець – Забережжя – Братківці –
Виноград. Після прориву цієї мало захищеної лінії оборони російські
війська здійснили декілька атак під Богородчанами і зуміли відтіснити
ворога в бік Тлумача. Сюди ж рухалися частини 54-ї дивізії, які не змогли
втримати переправу біля села Нижнів. Австрійські війська, зазнавши
поразки в битві під Станіславом, практично втратили шанси для
утримання досі захоплених територій. За наказом австрійського генерала
Пфланцер Балтіна, затримати росіян потрібно було в околицях міста
Тлумача, де планувалось розбити ворожі війська і відновити наступ. На
допомогу австрійцям командування змогло направити тільки один
Баварський піхотний полк. Загалом на цю ділянку фронту планувалось
відправити більше підкріплення, однак через важке становище австро-
угорських військ під Перемишлем не мали змоги це здійснити.
Бій під Тлумачем 1915 року мало де висвітлюється. Невелика кількість
джерел подає всього декілька речень про ці події. Після битви під
Станіславом, 4 березня, полковник принц Фейзулла Мірза Каджар був
призначений командиром Чеченського кавалерійського полку, замінивши
загиблого в бою командира полку полковника А. Святополка-Мирського.
Вранці 6 березня командир дивізії великий князь Михайло Олександрович
отримав наказ командира 2-го кавалерійського корпусу генерал-
лейтенанта Хана Нахічеванського вибити противника з містечка Тлумач. 6
березня для вирішення поставленого завдання командир дивізії рушив
уперед разом із Татарським полком. Пізніше до них приєднався
Чеченський полк. У результаті запеклої битви Тлумач був до вечора цього
ж дня зайнятий. Цікаві матеріали про перебування російських військ в
Тлумачі подає журнал «Вісник Союза визволення України» за 1915 рік. В
статях «Московська господарка в Товмаччині» та «Як заховувалося
українське населення Товмаччини в часі інвазії» подаються матеріали про
арешти жителів цього краю, перебування князя Михайла Олександровича
в Тлумачі, переховування австрійських дезертирів тощо.
Австрійські війська, покинувши всі переправи на Дністрі організовано
відступили. Кавказька дивізія, що розгромила австрійців під селом Бринь
та Станіславі була в центрі уваги вищого командування. У листі до
дружини 2 березня 1915 року імператор Микола ІІ писав: «Вчора мені

Австро-угорська піхота очікує ворожі аероплани

принесли донесення Іванова
від Брусилова і Хана-
Нахічеванського про зразкові
дії Мішаної дивізії у
лютневих боях, коли їх
атакували в Карпатах дві
австрійські дивізії. Кавказці
не лише дали відсіч
неприятелю, але й атакували
його і першими увійшли до
Станиславова, при чому
Михайло весь час знаходився
на лінії вогню. Всі вони

просять мене дати йому Георгіївський хрест, що я і зроблю…». За відвагу
в боях князь Михайло Олександрович отримав орден Святого Георгія ІV
ступеню. Окрім князя Михайла, в складі Кавказької дивізії була не менш
відома людини – це автор всесвітньовідомого шедевру «Війна і мир»
Михайло Толстой. У березні 1915-го, у складі Другого Дагестанського
полку Кавказької Туземної дивізії, Михайло Толстой побував у
Станіславі. За бойові заслуги графа нагородили орденом Святої Анни ІV
ступеня.
Частини австро-угорських загонів намагалися зупинити царську піхоту
між селами Ляцьке Шляхетське (тепер Липівка, Тисменицького району) і
с. Ворона (Коломийського району). Потужний прорив цієї лінії оборони
відбувся в напрямку на Отинію і сильно зачепив село Ворону, де частина
будівель згоріла від гарматних пострілів. Загалом з 1914 по 1916 роки в
селі залишилась тільки церква і чотири селянські хати. Немало тут
загинуло й людей, які в період боїв ховались у погребах. У Липівці під час

Генерал А. Краутвальд

утримання оборони було споруджено австрійський
військовий шпиталь, який проіснував там два дні.
Лінія фронту повернулася на терени
Богородчанського, Надвірнянського та
Коломийського повітів, де утримувалась до початку
квітня. Загалом за період з 8 січня по 6 березня на
Прикарпатті російськими військами було взято в
полон 47 640 солдатів і 691 офіцерів та захоплено
118 кулеметів, 17 гармат і 2 аероплани.
Весь березень пройшов у безперервних боях на
лівому фланзі російської ІІІ армії і на всьому фронті
VIII армії. 22 березня після 6-місячної блокади
здалася австрійська фортеця Перемишль. Звільнена

XI армія посилила російські війська в Карпатах. У кінці березня 1915 року
росіяни знову перейшли в наступ, вступивши вглиб карпатських
перевалів.

Для проведення нового успішного наступу в
Карпатах російським військам потрібні були харчі,
одяг та боєприпаси. Ця проблема частково
вирішувалась завдяки населеним пунктам, що були
захоплені у ворога. Міста і села перетворилися на
основних годувальників російських військ.
На початку 1915 року у військовому
командуванні були створені спеціальні органи, що
встановлювали вартість у грошовому еквіваленті
вилученого у селян продовольства. Ця система
діяла до кінця 1916 року і була спрямована на
проведення продовольчих заготівель для війська.

Полковник А. Керницький

Ось основні її пункти:
1. У поміщиків-землеробів (призначалось практично для всіх селян без
різниці) примусово вилучати насамперед пшеницю, картоплю, сіно, овес.
Насіння посівних культур було наказано не чіпати.
2. Велику рогату худобу забирали у відсотковому відношенні від 5% до
20% з одного господарства.
3. Овець і свиней до 50% з кожного дому. Свиней не забирали тих, яким
не було за віком 6 місяців; овець менше року; корів, які мали телят.
4. Овес потрібно було забирати в усіх господарствах без винятку. Велика
кількість кавалерійських військ особливо потребувала цього продукту.
При вилученні в селян продовольства командування встановлювало
розрахункові ціни. Ціна за один кілограм пшениці становила 1 руб. 60
коп.; 1 кг. ячменю – 1 руб. 50 коп.; вівса – 1 руб. 60 коп.; картоплі 1 кг. –
40 коп.; за кілограм м’яса (ВРХ) – 5 руб. 20 коп.; кілограм свинини – 8-10
руб.
Навесні 1915 року в Галичині російською владою було проведено
грошові реформи. Так, 28 березня в Станіславові та інших містах
Галичини було розповсюджено оголошення з інформацією про курс
обміну грошей. Населення краю новий курс повинно було обов’язково
підтримувати, за цим проводився спеціальний контроль. Особливо
контролювали його на ринках, куди приїжджали торговці із навколишніх
територій. Новими для Галичини грішми розплачувались з населенням за
продукти і російські війська. На березень 1915 року курс обміну
російських грошей на австрійські був такий:
1 коп. – 3 геллери;
30 коп. – 1 крона;
50 коп. – 1 крона 66 геллерів;
1 рубль – 3 крони 33 геллери;
Особи, які не дотримувалися такого курсу чи нехтували ним, підлягали
покаранню. Станіславський поліцмейстер C. Левкович видав наказ, за
яким особи за порушення даного курсу валют повинні бути заарештовані
терміном на три місяці або сплатити штраф у розмірі трьох тисяч рублів.
Норма трьох тисяч рублів або трьох місяців арешту накладалась
російською владою на селян у більшості виданих наказів.
Кожне із сіл, через яке проходила шосейна дорога чи залізничне
сполучення, отримувало особливий наказ від російського командування
про забезпечення надійності шляхів. Селяни повинні були постійно
проводити очистку доріг та колій від болота і снігу. Сільський війт мав
скласти почергові списки жителів села для таких робіт. Ті із селян, які не
дотримувались цього наказу чи неякісно провели роботу, повинні були
протягом трьох днів сплатити штраф у розмірі трьох тисяч рублів або
підлягали арешту на три місяці. В архіві Івано-Франківська збереглося
багато справ за цим наказом, найбільше їх розглядалось в околицях
Коломиї та Снятина. Часто російські війська через брак чоловічого
населення заставляли молодих жінок і дітей до праці, особливо на
ремонти доріг, залізниці, а також для спорудження окопів.
Навесні 1915 року в тил російським військам направлялась велика
кількість австрійських шпигунів і диверсантів. Їх завданнями були
розвідка захоплених ворогом місцевостей і нанесення пошкоджень
російській інфраструктурі. Так, 31 березня на шляху Галич – Станіслав
було влаштовано одну із таких диверсійних операцій. О 20 годин 30
хвилин російський санітарний потяг вирушив із Галича в напрямку
Станіслава. За два кілометри до міського вокзалу (приблизно кінець села
Угринів) невідомими було підкладено під колію дві піроксилінові
вибухівки, з яких спрацювала тільки одна. Вибух сильно пошкодив
залізничний шлях та наніс незначне пошкодження паровозу. Полковник
Г. Кюнь, який був начальником гарнізону в Станіславі, наказав того ж
вечора провести розшук винуватців цієї акції. Російські патрулі здійснили
перевірку в місті Станіславі та всіх навколишніх селах, що прилягали до
залізниці в напрямку на Галич. Зокрема, першочерговій перевірці
підлягали ті помешкання, що були розташовані близько до колії. Однак
винуватців цієї диверсії так і не було знайдено. Наступного дня по всіх
навколишніх до Станіслава селах було розповсюджено наказ із погрозою
смерті в разі повторення схожих антиросійських дій і виявленні
причетних до них осіб. Для цього в Станіславі було видано наказ генерал-
ад’ютанта кавалерії В. Сахарова про смертну кару за антиросійські дії:
– за повстання проти вищих чинів чи напад на військових та поліцію;
– за шпигунство: в тому селі, де було затримано шпигуна, на допит
потрапляють усі його жителі;
– за пошкодження водопроводів, мостів, дамб, криниць, доріг;
– за пошкодження залізної дороги та знаків на ній, що встановлені для
безпеки руху потягів;
– за навмисне вбивство, зґвалтування, підпал і затоплення чужого
майна.
У другій половині березня на Прикарпатті розпочалася друга фаза боїв
за звільнення всієї Галичини. Ряд тяжких весняних боїв пройшов на
Городенківщині. Австро-угорські війська намагалися зайняти переправу
через Дністер на Заліщики, однак були зупинені ворогом, який утримував
підходи до ріки. Розмістившись на широких польових просторах між
селами Йосипівка – Степаніка – Прелипче, вони розпочали шалений опір
австро-угорським військам, розстрілюючи їх із артилерії.
20 березня 1915 року австро-німецькі частини рушили на оборонні
окопи противника, але під шквальним вогнем були зупинені. Через годину
розпочався новий наступ, однак і він жодних успіхів австрійцям не приніс.
За оборону переправи на Заліщиках під час цього бою було відзначено
нагородними листами кількох російських командуючих. Командира 148-
го Каспійського піхотного полку Колюбакіна Володимира Миколайовича
«За те, що в битві 20-го березня, під час оборони переправи через
Дністер, особисто командував діями трьох загонів і, не дивлячись на
артилерійський і кулеметний вогонь противника, відбив усі атаки вдвоє
більшого за чисельністю ворога». Капітана Погодіна Олександра Яковича
«За те, що замінив пораненого в бою командира і очолив контратаку на
австрійців, після чого зумів їх вибити багнетами із окопів і втримати
позицію цілого загону». Поручника Скрягіна Михайла «За те, що в ніч з
20-го на 21 березня отримав наказ відбити в австрійців захоплений редут

Руїни на вулицях Тлумача. 1915 рік

на правому фланзі укріплень. Під сильним кулеметним вогнем він на чолі
вершників своєї роти кинувся в атаку і без жодного пострілу увірвався у
ворожий редут та переколов більшість ворогів багнетами. 2-х офіцерів і
55 солдатів захопили в полон».
21 березня австро-німецькі війська під командуванням генерала
Краутвальда вирішили будь-якою ціною захопити переправу, стягнувши
сюди велику кількість важкої артилерії. Протягом кількох годин
безперестанку здійснювався артобстріл укріплень росіян. Після цього
австрійці великими силами рушили в наступ і захопили частину окопів
противника. Однак через декілька годин російські війська, підтримані
щойно-прибулим 15-м Каспійським полком із Заліщиків, зуміли вибити
ворога із своїх укріплень. При контрнаступі росіянам вдалось врятувати
життя своєму телефоністу Олексію Макуху, над яким австрійці проводили
катування для отримання потрібної їм інформації. Йому відрізали язик,
оскільки Макух відмовлявся розповісти про тактичні розміщення своїх
військ. Наступного дня Олексія Макуха було нагороджено Георгіївським
хрестом І ступеня і переведено в чин унтер-офіцера.
25 березня 5-а німецька кавалерійська дивізія намагалася прорвати
оборону російських військ у селі Незвисько (Городенківського району),
але була зупинена. Через деякий час російські війська залишили цей берег
через втрати зв’язку з іншими військовими частинами. Переправившись
через Дністер, вони укріпились на берегах навпроти села. Звідси російські
війська активно вели артилерійські обстріли з 9-и гармат по противнику,
який був змушений покинути Незвисько і відійти назад до села Гарасимів.
Між 22-25 березня частини австро-німецьких військ, а саме декілька
Єгерських батальйонів 3-го німецького корпусу, зайняли село Вікно
(Городенківського району). У Вікні німці захопили 12 поранених солдатів,
що були на лікуванні в одній із селянських стодол. Звідси вони часто
обстрілювали російські окопи. Один полк 5-ї кавалерійської дивізії
розміщувався в самому селі Тишківці (Городенківського району) і часто
проводив рейди до Дністра. На початку квітня 1915 року 1-й і 2-й
Заамурські кавалерійські полки під командуванням полковника
Керницького зуміли відбити під Городенкою черговий наступ австро-

Зруйновані будинки єврейської дільниці у Городенці. 1915 рік

німецьких військ.
Один із боїв відбувся в околицях Городенки 4 квітня на свято Пасхи.
Саме цей день вибрала для атаки на австрійські траншеї знаменита «Дика
дивізія» 2-го Кавалерійського корпусу Хана Нахічеванського (в той
момент корпусом фактично командував Каледін). Найбільш цікавим є те,
що в битві брав участь тоді ще сержант австро-угорської армії Йосип
Броз, майбутній маршал, прем’єр-міністр і президент Югославії, що
правив країною 35 років, кавалер ордена «Перемоги», відомий у всьому
світі як Тіто.
Так описував цей бій сам Йосип Броз: «Росіяни несподівано атакували
нас. Наші офіцери перебували на тилових позиціях, святкуючи Великдень
у штабі. Ми стійко відбивали атаки піхоти, що наступала на нас по
всьому фронту, але несподівано правий фланг здригнувся, і в пролом, що
утворився, хлинула кавалерія черкесів, уродженців азіатських частин
Росії. Не встигли ми прийти в себе, як вони вихором промчали через наші
позиції, спішилися і кинулися в наші окопи зі списами напереваги. Один із
них загнав свій двометровий спис з залізним наконечником мені в спину під
ліву лопатку. Я втратив свідомість. Потім, як мені розповіли пізніше,
черкеси взялися різати поранених, буквально розривали їх на шматки
своїми кинджалами. На щастя, незабаром тут з’явилася російська піхота
і поклала край цій вакханалії». Важко пораненого Броза відправили на
заслання аж до Казані. У 2011 році хорватський кінорежисер Станіслав
Томіч за мотивом цієї пригоди зняв художній фільм під назвою «Йозеф».
У другій половині квітня Німеччина перекинула на допомогу австро-
угорським військам свою XI армію для зупинення квітневого наступу
російських військ. Після того, як просування ворога буде зупинено,
німецька і австрійські армії планували розпочати повномасштабний
наступ. Ця військова операція в історіографії отримала назву «Горлицький

Відступ російських військ 1915 року

прорив».
Наступальна операція
німецько-австрійських військ
була проведена з 2 по15
травня. План полягав у тому,
щоб нанесенням послідовних
потужних флангових ударів зі
Східної Пруссії та Галичини
прорвати оборону російської
армії, оточити і знищити на
території Польщі основні її
сили.
У цій операції брали участь

XII німецька армія генерала Макензена, перекинута з західного фронту
(10 піхотних і 1 кавалерійська дивізія), і ІV австро-угорська армія
ерцгерцога Йосифа Фердінанда (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія) під
загальним командуванням Макензена. З півдня наступ забезпечувався III
австро-угорською армією, з північного заходу – групою генерала Войрша.
Основним завданням австро-німецьких військ був прорив позицій
Південно-Західного фронту на ділянці Горлиці та Громника, оточення і
знищення III російської армії генерал від інфантерії Радко Дмітрієва та
подальший наступ на Перемишль і Львів.

Генерал Август Макензен
Генерал Ремус Войрш

19 квітня 1915 р. розпочався «великий відступ»
російських військ. Раптово з’ясувалось, що їм
катастрофічно не вистачає найнеобхіднішого –
снарядів, набоїв до гвинтівок, навіть чобіт. Далеко
не всі бійці мали гвинтівки, багатьом доводилось
чекати загибелі чи поранення своїх товаришів,
щоб одержати їхню зброю. Командування
віддавало накази «не витрачати боєприпасів
даремно», «забирати набої в поранених і вбитих».
Штаб Південно-Західного фронту розіслав
телеграму про створення навіть піхотних рот,
озброєних «алебардами».
На ураганний вогонь противника росіяни могли
відповісти лише поодинокими пострілами. На
один випущений росіянами снаряд приходилося
приблизно 300 гарматних пострілів армії
німецького генерала Августа Макензена. Австро-
німецькі війська, розвиваючи наступ, просувалися
на північний схід, виходячи в глибокий тил
російським арміям.
З початком квітня австрійські війська,
підтримані німецькими, перейшли в наступ по
всьому фронті, основну увагу зосередивши на
прориві ділянки між ріками Лімниця та Прут, а у
травні розпочали атакувати російські позиції в
районі Дрогобича, Стрия та Болехова.

Австрійський фронт у травні – червні 1915 року знаходився на лінії
Отинія – Надвірна – Пасічна – Богородчани – Войнилів – Калуш –
Струтин – Долина – Вигода – Болехів. Червень 1915 року став часом
звільнення Прикарпаття від російських військ. На середину червня австро-
німецьким військам вдалося досягнути фронтової лінії між селами Олешів
– Братишів – Єзупіль – Нижнів.
Час війни і масові загибелі військових з обох боків фронту поширили
серед солдатів неабияку ненависть до своїх ворогів. Коли військові
розвідники потрапляли в полон до ворога, над ними здійснювали жорстокі
катування для отримання потрібної військової інформації. Зберігся спогад
вершника 5-ї кавалерійської дивізії Івана Назарова, який під
Богородчанами був поранений шрапнеллю в бедро і потрапив у полон до
німецьких загонів. З розповіді Назарова: «На наступний день, у
приміщенні німецького штабу мене почали допитувати в присутності 4-х
німецьких офіцерів і двох лікарів. Я відмовився говорити будь-яку

Контрнаступ австро-німецьких військ влітку 1915 року

інформацію про розміщення наших військ, за що мене декілька разів
вдарили кулаком по обличчю. Потім мене перевели в іншу кімнату, де
стояв стілець і шафа. Сам стілець був приєднаний до невеликого мотора,
який приводив у дію струм. Під час катувань струмом я продовжував
мовчати, а німецький лікар, який слідкував за моїм пульсом, махнув рукою
і сказав, що все марно. Після того із мене намагалися вибити інформацію
за допомогою розжареного залізного прута, я від болю втратив
свідомість. Пробудившись вночі в зачиненому сараї, я зробив підкоп і
зумів втекти…».
Жахливим фактом був прихід російських військ в околиці одного із сіл
Богородчанського району, де на колишньому місці розташування австро-
німецьких військ вони побачили мертві та розкидані тіла російських
полонених вояків. Трупи цих солдатів були знайдені з розбитими
черепами, розпореними животами і багаточисельними ранами від ударів
багнетами. Багато жахливих розправ над російськими полоненими
відбулося в Пруссії, де німці особливо жорстоко добували інформацію в
захоплених вояків. Австро-угорські війська ставились до полонених більш
зважено і до таких тортур практично не вдавалися. Існує декілька
підтверджених фактів про те, що австрійські і німецькі офіцери декілька
разів вступали у суперечки, звинувачуючи останніх у надмірній
жорстокості у поводженні з полоненими.
25 червня розпочалися бої за переправу під селом Нижнів
(Тлумацького району). Ще у 1900 році на стратегічних висотах гори Холм,
поряд з Нижневом, командування австрійської армії збудувало форт з
лінійними укріпленнями для контролю над переправою через Дністер та
навколишніми теренами. Спочатку форт з укріпленнями використовували
як полігон для військових навчань. Однак з початком Першої світової війни
укріплення зміцнили залізобетонними перекриттями, збільшили
протяжність окопів та валів. Ще зимою 1915 року, закріпившись у форті,
австрійська армія стримувала атаки росіян, які, починаючи з 12 лютого, на
лінії Єзупіль – Нижнів намагалися прорвати оборону. Вдалося це їм
зробити лише 20 лютого. 25 лютого тут розмістився штаб корпусу IX
російської армії. На двадцяті числа червня 1915 р. Нижнів знову опинився
в зоні воєнних дій. На горі Холм тепер утримували оборону російські
війська. Артилерійськими обстрілами форту було знищено більшість

сільських будівель, які знаходились
неподалік від нього.
25 червня австро-угорські війська
двічі намагалися захопити це
укріплення, але росіяни його добре
утримували. Успіх для австрійців
прийшов тільки 30 червня, коли вдалося
обійти форт із флангів між лісами сіл
Антонівка та Смереклів. Вночі під
сильним артилерійським обстрілом
гарнізон росіян перейшов Дністер і
укріпився на протилежних берегах
неподалік села Діброва.
У Станіславі російськими військами
було організовано досить добру
оборону. Перші атаки противника
оборонцям вдалося відбити декілька
разів. Але 3 червня німецька 19-а
дивізія зуміла наблизитись до околиць
міста і частково із південного боку
зайшла в нього. Помітивши ворога,

Зруйновані будинки у Станіславі

російські вершники завдали противнику неочікуваного удару, розділивши
їх на дві частини. Спішена 3 сотня горців під командуванням осавула
Василя Римаря підійшла до ріки Бистриці Надвірнянської із сторони

Чорного лісу. Перебігши міст, російські вояки залягли в 200-метрах від
окраїн міста. Противник із захопленої частини міста стріляв із кожного
вікна, із дахів будівель і дзвіниць, із-за огорож. Дві роти австрійців, що
підтримали німецький прорив, почали обходити сотню Римаря. В той час
йому на допомогу прибув ротмістр Кудзаєв із 5-ю і 4-ю сотнею осавула
Данильченка, вони розпочали атаку розтягненою лавою на широких полях
перед містом. Однак, потрапивши під сильний вогонь австрійців, були
змушені зайняти оборону. Під час цієї битви командувач В.Римар був
смертельно поранений кулею в живіт. Через два дні він помер.
Австро-німецькі війська, що підходили до міста, бачили перед собою
велику кількість пожеж на різних вулицях Станіслава. Росіяни при
відступі намагались знищити все корисне, що могло послужити ворогам.
Найбільших руйнувань зазнали продуктові магазин та крамниці. Наступ
австрійців і німців на околиці Станіслава ознаменувався новими масовими
стратами місцевого населення. Це викликало часті втечі місцевих жителів
з російськими військами. З кінця травня перша хвиля біженців із околиць

Надвірної та Печеніжина
докотилася аж до Львова.
Благодійний Комітет у
місті надав притулок
декільком сотням біженців-
селян із Прикарпаття.
Друга хвиля, що заповнила
станції Рогатинського,
Жидачівського і Бібрського
повітів, розпочалася на
початку червня 1915 року
перед приходом австрійців.
У цілому повіті ходили
чутки, що в Станіславі

STANISLAU. Ruine Pasaz Gartenbеrg.

австрійці, за доносом місцевих євреїв, повісили і розстріляли декілька
десятків міщан, не виключаючи видних поляків, громадських діячів і
членів австрійського суду, що йшли назустріч російській владі. Страчено
особливо багато працівників залізниці, що працювали у росіян на стації за
поденну плату.
Існував переказ, що в Станіславі ще до Першої світової війни існував
кам’яний дім залізнодорожного майстра, що був австрійським службовим.
Під час російської окупації він надавав росіянам цінні послуги з
будівництва броньованого потяга. Очевидці переповідали, що з приходом
у червні 1915 року австрійців розлючений натовп Станіслава розніс
будинок на частини, зрівнявши із землею, а самого господаря побили і
ув’язнили австрійські жовніри.
Зайнявши місто, австро-німецькі війська розпочали святкування. З
готельно-ресторанного комплексу «Жорж» австрійськими солдатами було
розкрадено із погребів усе шампанське. Війська розквартировувались у
помешканнях міського населення, яке змушене було безкоштовно
годувати і надавати всі послуги солдатам. Коли більшість військ
продовжила наступ, то в Станіславі розпочались масові судові процеси.
Люди складали цілі списки з іменами тих, хто допомагав росіянам. В
Івано-Франківському архіві збереглася велика кількість складених доносів
від простолюду як росіянам, так і австрійцям. До зими 1916 року в місті

Біженці з Галичини. 1915 рік

було повішено 260 людей – «зрадників» імперії.
Значні австро-німецькі сили було підтягнуто до Калуша, Боднарова,
Тлумача, Городенки та Коломиї. На початку червня австро-угорські
війська зуміли пройти по відкритому шляху до Чернелиці і вибити
противника із села Хмелева (Городенківського району). Тут австро-
угорські солдати спорудили багатокілометрові окопи на берегах Дністра і
побудували 4 залізобетонних доти, які збереглися ще до сьогодні. Під час
взяття Хмелевої багато хат, що були покриті соломою, згоріли, на кількох
сільських вулицях залишились тільки димарі.
Запеклі бої точилися в цей час вище Станіслава. З початку червня до
австрійських корпусів на цій ділянці фронту входили сотні Українських
Січових Стрільців. Вони спільно з австрійцями розпочали ряд боїв між
Бурштином і Рогатином. 8 червня після будівництва моста через ріку
Лімницю під селом Бринь сотні УСС Вітовського та Дідушка розпочали
подальший наступ. Підтримана 130 австрійською бригадою та 49-ю
німецькою дивізією сотня УСС Д.Вітовського першою звільнила села
Насташино, Комарів, Людвиківку та Крилос. Підійшовши до села
Шевченкове (Галицького району), сотня була легко обстріляна російською
артилерією. Один снаряд потрапив у храм св. Пантелеймона, після чого
майже повністю був знищений західний портал святині. Снаряд важкої
російської гармати влучив і в Успенську церкву, що знаходиться в селі
Крилос. Вибух зірвав із церкви дах і сильно пошкодив стіну, яка подекуди
потріскала. Повністю згорів іконостас та церковний інвентар, але

УСС в окопах під селом Вікторів. 1915 рік

Чудотворна ікона Богородиці, що
знаходилась у храмі, залишилася
неушкодженою. В руїнах цей
храм простояв до 1926 року.
Цікаво, що сліди артилерійських
пострілів і досі видно на фасаді
церкви.
Із села Шевченкове УСС
повернули в бік Галича, де
прийняли ряд важких боїв у
вікторівських лісах. Найбільша
битва зав’язалася в ніч з 10 на 11
червня неподалік села Вікторів
(Галицького району) та частково

в лісах біля села Тязів (Тисменицького району). Дві ворожі сторони в
лісистих масивах більше двох тижнів билися з перемінним успіхом, то
УСС в окопах під селом Вікторів.

УСС ведуть бої за місто Галич. Червень 1915 року

відступали, то контратакували. Стрільці постійно ходили стежами в
розвідку. Всі дороги із Станіслава до Галича були перегороджені
оборонними укріпленнями. Одна із потужних рукопашних сутичок

Обід старшин УСС у Галичі. Червень 1915 року

відбулася в лісі неподалік
роздоріжжя двох шляхів,
що ведуть на Галич. 13
червня УСС зайняли
Вікторів і Комарів. Вночі
26 червня розпочалися бої
в околицях Галича.
Російські війська, що
розміщувались на високих
пагорбах неподалік
залишків від древнього
замку, тримали досить
добру оборону. На ранок
28 червня (в неділю)
курінь В. Дідушка захопив
Галич. Сотням Д.

Вітовського та О. Левицького вдалося першим пробитися на вулиці міста і
змусити противника відступати за Лукву і Дністер. Сотник Вітовський
наказав підняти в Галичі на ратуші синьо-жовтий прапор і був назначений

головним комендантом міста. У боях на околицях
Галича стрільці понесли такі втрати: 10 убитих, 30
поранених і 27 полонених. Зокрема, у
вікторівських лісах загинув відомий журналіст
УСС Теофіл Мелень, якого російські солдати
знайшли мертвим і поховали в селі Медуха. В
полон до українських вояків потрапило понад 200
російських солдатів.
Один із учасників бою під Галичем, так
описував мить артилерійського обстрілу міста:
«Було це біля десятої ранку. Горіли мости на
Дністрі і Лукві. Між нами і москалями розпочалися
малі перепалки. Сей бік Дністра був наш, а другий

Сотник УСС Дмитро Вітовський

треба було здобути, бо був обсаджений москалями. А москалі били.
Гранат за гранотом, шрапнель за шрапнелем. Шум, свист, клекіт і
вібрування, у повітря вилітують клуби чорного диму, уламки дерев та
каміння; то знову вцілить снаряд у Дністер і виринає великий стовп
води… Від снарядів зайнялись московські переправи. Ми стоїмо
кількадесят кроків від моста і церкви. Командир кличе вперед!»
30 червня УСС розпочали бій під селом Тустань. Наступ на село
здійснювали дві окремі частини Січових Стрільців. Одна частина з    

Зруйнований млин у Бурштині. 1915 рік

підхорунжим Мінчаком рухалась
по центру на село, друга на чолі з
самим Д. Вітовським зліва від
Тустані. За час здобуття переправи
під Тустанню село майже цілком
згоріло від вибухів артилерійських
снарядів. У той час частинам 8-ї
німецької дивізії в ніч на 3 липня
вдалося вибити із позиції
російську артилерію, що
розміщувалась на вершинах села
Маріямпіль і часто завдавала
руйнівних обстрілів по Галичу.
Давній палац, що знаходиться в
селі, ця битва не зачепила, але
прекрасний довголітній сад, що
був окрасою цього палацу, росіяни

порізали на дрова для вогнищ.
Через місяць після взяття Галича його відвідав престолонаслідник Карл
І. Відомо, що місцева громада Галича урочисто зустріла
престолонаслідника Австро-Угорського трону. Зустріч відбувалася на
проміжку сучасної шосейної дороги від старого приміщення районної
лікарні до районного Народного дому (на місці якого перебував
католицький костел – тепер актова зала РНД). Населення було

вишукувано з обох боків дороги.
Центром ішов ерцгерцог Карл зі
своїм штабом і вітався з жителями
міста. Він відбув зустріч з
караїмською та греко-католицькою
громадами. Остання зустрічала
його зі святочними хоругвами.
Також у Галичі престолонаслідник
здійснив інспекцію частин
Українських Січових Стрільців та
103-го піхотного австрійського
полку, переглянув захоплену у
росіян зброю.
До нашого часу зберігся

Бурштин у руїнах. Липень 1915 року

військовий фотоальбом одного з ветеранів австрійського корпусу генерала Гофмана, який також звільняв Галич від росіян. Він складається з 64
світлин, які зафіксували бойові дії австрійців від Карпат до Поділля. У
цьому альбомі є 6 світлин, які доносять до нас моменти перебування
Карла Габсбурга у Галичі.
Паралельно із взяттям Галича розпочались битви за Бурштин і Рогатин.
Австрійським дивізіям, до яких входили частини легіону УСС, 25 червня
вдалось оволодіти Бурштином. Тоді містечко потрапило під сильний
артилерійський обстріл, від якого постраждала майже третина будівель.
Крім того, щоб прикрити димом свій відступ, російські солдати підпалили
8 селянських хат. «Козаки з факелами в руках, на конях, їхали по вулицях і
запалювали селянські житла, які в той час переважно були покриті
соломою і займалися дуже швидко», – згадували очевидці цієї події.
Розпочалася велика пожежа, в якій частково згоріла вся західна частина

Австро-угорські війська на вулицях Рогатина. 1915 рік

ринку, житлові будинки у південній частині міста, церква, костел,
каплиця-усипальниця Скарабеків-Яблоновських, синагога й млин
Яблоновських. До речі, в палаці Яблоновських росіянами було
споруджено шпиталь для поранених. На першому поверсі розміщувались
легко поранені, на другому і третьому – важко поранені. Внаслідок
воєнної розрухи дуже постраждали будинки гмінні, такі як міська різниця,
4 гмінні крамниці на ринку, пекарня, пожежне депо з усім реманентом;
пошкоджено центральну криницю, кілька мостів, вагу і канцелярію на
торговиці.
Пізніше, у жовтні 1915 р., в Бурштині дислокувався штаб австро-
німецької армії. Виселивши господарів, вищі офіцери разом із своїми
ад’ютантами зайняли кращі будинки у місті. На околиці населеного
пункту було побудовано аеродром, звідки генерали й вище командування
вилітали на передову та у ставку верховного головнокомандування. За
свідченням військових звітів, у жовтні-листопаді на залізничну станцію в
Бурштині, поблизу якої було влаштовано склади, прибуло понад 20
потягів із зброєю, боєприпасами, харчами, обмундируванням.
IX полк 3-ї стрілецької царської бригади досить успішно тримав
підходи до села Жалибори. Росіяни на вершинах гір спорудили такі типи
бліндажів, що під час обстрілу австрійською артилерією вони надійно
оберігали бійців від осколків і шрапнелі. Кулемети і декілька гармат часто
на великій відстані прострілювали в далечині австрійські війська, які
просувалися по навколишніх дорогах. І тільки тоді, коли російська лінія
оборони впала та почала поступово відкочуватися назад, полк змушений
був залишити цю добре укріплену позицію.
24 червня розпочались дводенні бої за взяття Рогатина. Австрійці
насамперед намагались вибити росіян із лісів, де останні закріпились
великими силами і чинили вперту оборону. Австро-німецькі дивізії
вирішили завдати по цих позиціях артилерійський обстріл. Особливо
сильно від артилерії постраждало місто Рогатин, де згоріло і було
пошкоджено понад 300 будинків і торгівельних приміщень. У містечку
Стратин згоріло – 35 будинків, в с. Липівці (тоді Ферліїв) – 55 будинків, в
с. Кліщівні – 23 будинки.

У другій половині червня армія
Пфланцера-Балтіна прогнала
росіян з південного боку Дністра,
зайняла Станіслав, Нижнів і
Заліщики та стала над Дністром.
Таким чином, поставлену перед
двома арміями мету було виконано.
За цілий час «Горлицького
прориву» в найважчих і
найкривавіших боях з усіх
попередніх росіяни втратили не
тільки бойовий склад і техніку, але

Трофейні кулемети Максим

також найважливіше – стратегічну ініціативу, почуття своєї
високомірності щодо противника і впевненість в остаточній перемозі у
війні. Стало зрозумілим, що російські війська не зуміють утримати фронт
ні на Віслі і Сяні, ні на Дністрі. Тепер уже ніякі відчайдушні контрнаступи
чи навіть спроби втримати всю лінію фронту ні до чого не приводили.
Поразка, нанесена російським військам у результаті Горлицького
прориву, була дуже великою. За два місяці боїв війська Південно-
Західного фронту залишили значну територію Галичини (зупинилися на
рубежі Холм – Володимир-Волинський – Броди – Бучач), зазнали великих
втрат – 500 тис. вбитими і полоненими та втратили 344 гармати. Це, по
суті, загрожувало самому існуванню російської збройної сили. Згідно з
останніми даними сучасних дослідників, Центральні держави у травні –
червні 1915 р. захопили в полон 1505 російських офіцерів, 520 136
солдатів, 365 гармат і 1060 кулеметів.
Зазначимо, що й для армії Центральних держав Горлицька операція аж
ніяк не стала «тріумфальним маршем». Згідно з німецькими даними, лише
XI армія А.Макензена втратила вбитими, пораненими і полоненими 90
тисяч чоловік з початкового складу 136 тисяч.
Горлицький прорив звів нанівець усі попередні успіхи російської армії,
показав серйозні помилки командування, засвідчив слабку підготовленість
військ, а також проблеми з боєприпасами, зброєю, усім необхідним для
ведення тривалої війни. Під час Горлицької операції російське
командування вперше в широких масштабах задіяло тактику руйнування
важливих об’єктів та знищення різного майна на шляху наступаючих
австро-німецьких військ. На всіх напрямках були вивезені інтендантські
вантажі, знищені мости, зруйнована залізнична колія, спалені стаціонарні
будівлі, вивезені паровози і вагони. Майно, яке не можна було вивезти,
знищувалося на місці. Мости зберігались до останньої хвилини і вибухали
під вогнем супротивника. Це дещо сповільнювало просування австро-
німецьких військ. Загальна кількість убитих і поранених двох армій за час
«великого відступу» склала 1 мільйон 410 тисяч чоловік. Австро-німецькі
війська повністю захопили Прикарпаття і перейшли в наступ далі за
Дністер. Восени 1915 року російська армія закріпилася на лінії Кам’янець-
Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно і утримувала ворога до
весни 1916 року. Цією поразкою було надламано бойовий дух російського
війська.

автор: Андрій Сміжак

Comments:

Залишити відповідь