Військові дії на Прикарпатті під час Галицької битви. Серпень – вересень 1914 року

Верховний головнокомандувач австро-угорських військ Франц Конрад фон Гьотцендорф

На початку Першої світової війни
Прикарпаття як етнографічна частина Івано-
Франківщини, а тоді Станіславського повіту
була виділена російським військовим
командуванням як одна із важливих тактичних
позицій для захоплення. Зокрема, в першу чергу
розглядалось захоплення трьох великих міст цієї
території – Станіслава, Галича та Рогатина.
Російське і австро-угорське військове
командування ще задовго до початку війни
готувалось до тактичних маневрів у разі її
вибуху. Один із військових напрямків для
наступу покладався на територію Галичини.
Російські генерали М.В. Алєксєєв та Н.І. Іванов
уже в 1913 році розробили план наступальних
операцій у разі війни із Німеччиною та Австро-
Угорщиною. Вкінці 1913 року ці генерали
склали прикордонно-наступальну операцію

Розміщення австро-угорських і російських військ перед початком битви на території Прикарпаття. 23 серпня 1914 року

Південно-Західного фронту, а в 1914 році додатково її удосконалили.
Згідно з даними розвідки обох імперій (Австро-Угорської та
Російської) з 18-19 серпня 1914 року розпочалось зближення двох
ворогуючих сторін, яке з 23 серпня розгорнулось у грандіозне 33-денне
зіткнення між річками Вісла і Дністер, загалом восьми армій на 320-
кілометровому фронті. Перше військове зіткнення австро-угорських та
російських військ отримало в історіографії назву Галицька битва.
Цю загальну військову операцію розділяють на дві частини: вторгнення
австрійських армій у Польщу, що охоплювало зустрічні бої під Красником
між І австрійською і IV російською арміями і Томашівська битва між III
австрійською і V російською арміями. Другою стороною наступу стало
вторгнення російських військ у Галичину. На цьому напрямку діяла III і
VIII російські армії, яким протидіяли II австрійська армія і XII
австрійський корпус під командуванням генерала Кевеса.
Австро-Угорською армією вже не міг командувати 84-річний імператор
Франц Йосиф. Спадкоємець престолу ерцгерцог Карл І Габсбург був
далекий від політики і військової справи, тому верховним

головнокомандуючим призначили іншого
цісаря – ерцгерцога Фрідріха, який обіймав цю
посаду номінально. Фактично ж австро-
угорськими військами командував Генерал
піхоти граф Франц Конрад фон Гьотцендорф.
Ще до початку війни у Станіславі
перебували штаби І дивізіону VII драгунського
полку, XXXI польовий гарматний полк, штаб I,
III і 58-го піхотних полків, штаб VIII
кавалерійської дивізії, управління XIII
кавалерійської бригади, штаб управління I
дивізії, I, II і IV батарей 33-го польового
гарматного полку, XX піхотний полк крайової
оборони, 13 кавалерійська бригада, 15
кавалерійська бригада, 6 рота кінної артилерії
(включені 2 і 3-я батареї, 1-а батарея була в
складі 5-ої кавалерійської дивізії Гонведу),
кулеметне відділення (4 станкових кулеметів, 3

Командувач ІІ австро- угорської армії генерал Едуард фон Бем Ермоллі

офіцерів і 57 солдат служби). Командувач штаб-квартирою –
фельдмаршал-лейтенант Едлер фон Леманн.
Територія Прикарпаття вступила в ряд зустрічних наступальних боїв у
ніч на 22 серпня. Саме в цю пору частини VIII російської армії під
командуванням генерала О. Брусилова в трьох напрямках розпочали
масштабний наступ на широкій території: 1) між селами Нижнів (Тлумацького району) та Заліщики (Тернопільської області), де
намагались перейти через переправи і захопити Тлумач та Городенку; 2)
між містами Галич – Станіслав, де російські війська прямували до річок
Бистриці та Дністра, щоб форсувати їх зразу в кількох місцях; 3) з боку
Бережан третя частина російського війська розпочала просування в
напрямку австрійських укріплень на ріці Золота Липа;
Загальний опис усіх військових одиниць VIIІ армії:
Командуючий О. Брусилов.
Начальник штабу генерал Ломновський.
10 піх. і 5 кав. дивізій, 160 бат., 153¼ еск., 516 гармат.
Штаб армії: 1-й загін 3-го польов. жанд. еск., 8-а піхотна рота,
авіаційний загін. VII і XII корпусів, 3-й польовий авіаційний загін.
Армійська кавалерія: 12-а кав. дивізія; 2-а вільна-козацька дивізія; 1-а
Кубанська козацька дивізія; 2-а Кубанська козацька дивізія; Терська
козацька дивізія. Разом: 116 еск. і сотень, 16 кулеметів 60 кавалерійських
гармат.
VII арм. корпус: 13-а і 34-а піх. дивізія; 3-й Ейський козацький полк,
32-а окрема Донська козацька сотня; 7-й мортирний артилерійський
дивізіон: 12-й саперний батальйон. Разом: 32 бат., 64 кулем., 9 еск. і
сотень, 96 гармат, 12 мортир, 3 сап. і 1 телеграфська рота, 1 рота
прикордонної охорони.
XII арм. корпус: 12-а, 19-а і 65-а піх. дивізія; 3-я стрілецька бригада; 2-
й Урупський і 3-й Уманський козацькі полки; 12-а окрема Донська
козацька сотня; 2-й кавалерійсько-гірський артилерійський батальйон; 12-
й мортирний артил. Дивізіон, 5-й сап. бат. Разом: 48 бат., 112 кулеметів,
15 сотень, 168 гармат, 24 гірських і кавалерійсько-гірських гармат, 12
мортир 3 сап. і 1 телегр. рота.
VIII арм. корпус: 4-а стрілецька бригада; 14-а і 15-а піх. дивізії; 8-й
мортирний артил. дивізіон; 11-й саперний бат. Разом: 40 бат., 96
кулеметів, 2 сот., 120 гармат, 12 мортир, 3 сап. і 1 телегр. роти, 1 рота
прикордонної охорони.
XXIV арм. корпус: 48-а і 49-а піх. дивізія; 18-й Оренбурзький
козацький полк, 35-а окрема Донська козацька сотня; 24-й мортирний
артилерійський дивізіон, 24-й сап. батальйон. Разом: 32 бат., 64 кулемети,
7 сот., 96 гармат, 12 мортир, 3 сап. і 1 телегр. рота.
Дністровський загін: 2 бриг. 12-й піх. дивізіон, 3-й гірський дивізіон,
12-а арт. бриг.; 1-а, 2-а, 3-я і 4-я сотні Хотинської бригади прикордонної
охорони, 10-а окрема саперна рота; 2-й гірський. арт. загін; один польовий
господарський караван; польова хлібопекарня № 95. Разом: 8 бат., 16
кулеметів, 4 сотні, 16 гірських гармат, 1 сап. рота, 4-и роти прикордонної
охорони. 5-й понтонний батальйон, 2 дивізіона 4-ї важкої. арт. бригади (12
важких гармат). Разом у VIII армії: 160 бат., 352 кулемети, 153 ескадр. і
сотень, 480 гармат, 60 кавалерійських і кавалерійсько-гірських гармат, 48
мортир, 13 сап. і 4 телегр. роти. 2 понтонні бат., 6 рот прикордонної
охорони, 18 аеропланів.

Вступ російський військ у Галичину. Серпень 1914 року

Тилові заклади VIII армії: 5 місцевих артил. парків: скоростріли № 4,
29 і 30, морт. № 7 і гірський № 8; 7 польових хлібопекарень № 71, 77, 79,
92-95; 6 польових пересувних шпиталів № 355-358, 367 і 368; 10
резервних шпиталів № 121-122, 129-131, 134-138; 2 військово-санітарних
транспорти № 38-39; 15 військових транспортів,19 простих
вільнонайманих возів.
Їм протистояла на Прикарпатті II австро-угорська армія. Ще до початку
війни австро-угорське військове командування нічого не знало про
існування VIII російської армії, адже її російське командування
сформувало напередодні війни і тримало цю інформацію у великій
таємниці. Тож австрійське командування даній військовій території
великого значення у тактичному плані не приділяло. Командуванням було
враховано, що на цю територію буде спрямована незначна частина ІІІ
армії.
Від Городенки до Рогатина розміщувалось праве крило ІІ австрійської
армії під командуванням Бем Ермоллі. Загалом ця армія складалася із:
Командир армії генерал Бем Ермоллі.
Начальник штабу Meсензеффі.
Вступ російський військ у Галичину. Серпень 1914 року
IV корпус ген. Терціанського: 31-а і 32-а піх. див. – 28 бат., 4 еск.14-ї
батареї.
VII корпус ген. Отто Мейкснера: 17-а і 34-а піх. дивізії – 28 бат., 4 еск.,
14-ї батареї.
20-а піх. дивізія ген. Щанадій – 12 бат., 2 еск., 9 батарей.
38-а піх. дивізія ген. Карга – 12 бат., 2 еск., 9 батарей.
43-я ландш. див. ген. Шмідта – 16 бат., 2 еск., 8 батарей.
35-а ландш. бригада – 6 бат., 2 еск., 1 батарея.
40-а ландш. бригада – 7 бат., 1 батарея.
102-а ландш. бригада – 8 бат., 1 еск., 1 батарея.
103-а ландш. бригада – 12 бат., 1 еск., 1 батарея.
1-а кав. дивізія ген. Петеані – 19 еск., 3 батареї.
5-а кав. див. ген. Фройрейха – 24 еск., 1 батарея.
Разом – 145 батальйонів, 67 еск., 64 батареї (368 гармат).
Уже з початком наступу російських військ австрійське командування
отримало інформацію розвідки про існування VIII армії, тому на
територію між містами Ходорів і Станіслав додатково відправили ХІІ

Австро-угорське командування вивчає маневри противника

військовий корпус під
командуванням генерала
Германа Кевеса (16-у, 35-
у піхотні дивізії, 26
піхотних батальйонів, 5
ескадронів, 16 батарей та
105-у піхотну ландштурм
бригаду). Війська Кевеса
було надіслано до
Дністра, де вони мали
зайняти важливі тактичні

переправи. Однак ця група прибула надто пізно, практично вже тоді, коли ворог зосередився біля Дністра. Російськими військами на Дністрі здійснювались десятки обманних маневрів, щоб
відвернути увагу противника від справжнього місця форсування річки.
Ввечері 27 серпня розвідка австрійських прикордонників доповіла про
спробу переходу російськими військами Дністра зразу в кількох місцях.
Вночі до села Чернелиця (Городенківського району) для протидії
форсуванню Дністра додатково відправилась 43-а ландштурм дивізія і 35-
а ландштурм бригада. Щойно прибувши в зазначену місцевість, вони
розпочали ряд дрібних сутичок із передовими козацькими загонами. Після кількох невеликих боїв австрійські війська зуміли зупинити рух на
переправі і відкинути ворога на інший бік річки. Росіяни не ризикували
переправлятися в цій місцевості, адже кулеметний вогонь із австрійських
позицій завдавав величезних втрат війську. Ці переправи утримувались
австрійськими дивізіями до пізньої ночі 28 серпня. Однак коли з цієї
території була перекинута частина військ для оборони Галича, росіяни
зуміли швидким маршем розпочати наступ. Зокрема, перше
переправлення військ через Дністер відбулося біля села Заліщики
(Тернопільської області). Переправа через Нижнів добре утримувалась
австрійцями. Значну підтримку тут надавав артилерійський дивізіон, що
розміщувався в селі Братишів (Тлумацького району). Зокрема, коли
росіяни спорудили понтонну переправу (плавучий міст) на Дністрі,
гарматним вогнем цього дивізіону її було зруйновано.
Початок просування російських військ на Південно-Східній ділянці
фронту відбувався практично без боїв. Передова артилерія росіян
змушувала австрійців поступово відходити. Городенка та Обертин були
захоплені практично без боїв. Декілька невеликих артилерійських
обстрілів росіянам було завдано за Городенкою, в околицях села Вікно. В
околиці села австрійські солдати розмістили одну легку 76 мм.
кавалерійську гармату. Бій під Вікном тривав всього кілька хвилин.
Австрійці після кожних гарматних обстрілів поспішно відступали із
зайнятих територій, практично не вступаючи в бій із переважаючими
силами противника. Російські війська, залишаючи в захоплених містах
невеликі гарнізони, швидким маршем рухалися в напрямку до Станіслава.
29 серпня відбулась невелика сутичка під селом Топорівці
(Городенківського району) між австрійською і російською розвідкою.
Австрійське командування, вбачаючи загрозу падіння всієї Південно-
Східної ділянки фронту, відправляло для утримання оборони додаткові
з’єднання в напрямку на Тлумач. Зокрема, сюди було перекинуто війська
полковника Карга. Під його командуванням перебували 43-я, 20-а, 38-а
піхотні дивізії. Більшу частину своїх військ австрійське командування
зберігало, так як у двох напрямках до Галича і Ходорова рухались ще
більші російські з’єднання. Свіжі австрійські сили розпочали жваві бої в
околицях Тлумача, подекуди переходили в незначні контратаки. Однак
російські війська вище Обертина і паралельно до Дністра були надійно
закріплені.
Потужними кавалерійськими атаками, підкріпленими артилерією,
вдалось посунути австрійські війська дальше за Тлумач. Між селами Лука
– Незвисько (Городенківського району) під сильним австрійським вогнем
через Дністер переправилася 1-а Туркестанська бригада, яка під час цього
форсування зазнала втрат до 30 % свого особового складу. Цю бригаду під
час переправи австрійці обстрілювали з 14 гармат і 3 кулеметів. Після
кількагодинного бою в околицях Тлумача місто було здане австрійцями
без жодного пострілу. Для російських військ відкривалась друга

Перші жертви війни. Братські могили російських вояків

переправа біля села Нижнів.
Про ті події зберігся спогад в’язня із Станіслава Василя Маковського,
який перебував на залізничному вокзалі в місті і бачив австрійську піхоту,
яка відступила після важких боїв за переправу біля села Нижнів: «А
дорогою від Тисмениці ровами, стежками, полями, на конях та на возах,
здорові та ранені, відступало австрійське військо – знеможене,
збайдужіле…
По ровах сиділи ранені, бліді як смерть. Одні одним перев’язували рани.
Інші лежали горілиць і спочивали, дехто з них, може, вже й навіки.
Говорено нишком, що це жертви погрому під Нижневом…».
Між Тисменицею та селами Клубівці (Тисменицького району) і
Остриня (Тлумацького району) російський наступ був знову
призупинений. 29 – 30 серпня додатково до Тисмениці з Галича була
переведена 40-а ландштурм бригада. Ці військові загони, доволі добре
розмістившись у лісових масивах даної території, на декілька днів зуміли
зупинити наступ росіян. Австрійці спорудили укріплені лінії в
навколишніх лісах і постійно докучали росіянам своїм артилерійським
обстрілом. Маючи перед собою широкі простори, австрійці вдало
Перші жертви війни. Братські могили російських вояків
здійснювали відбиття об’єднаних кавалерійських загонів та піхоти. Часто
під час зустрічних боїв дивізії несли великі втрати із двох боків, але лінія
фронту деякий час ще утримувалась. Зі Станіслава сюди направляли всі
необхідні речі: зброю, набої, артилерію та інше. Вночі 29 серпня під час
наступу царських військ під Клубівцями австрійська піхота закидала їх
ручними гранатами, чим змусила противника в паніці відступати.
Контратаку австрійці не здійснювали, так як достовірно не знали про сили
російських військ в цьому напрямку. Росіяни на ці дії відповідали сильним
артилерійським обстрілом по окопах ворога, чим постійно наносили
великі втрати своєму противнику. Ліси на цій території досі вкриті
воронками від гарматних снарядів. Під час таких обстрілів зазнавали
руйнувань і населені пункти, що заходились у цій місцевості. Наприклад,
Тисмениця, яка була розташована в тилу австрійських військ, зазнала
найбільших руйнувань. Тут було зруйновано і пошкоджено до 70 % усіх
будівель. З Тисмениці та навколишніх сіл на цю ділянку фронту
примусово направляли десятки возів для перевезення поранених та
боєприпасів для оборонців. Місцевим фірманам за таку роботу в
Станіславі виплачували гроші, однак під кулями вони ризикували власним
життям.
З 20-го серпня практично без боїв друга частина російської VIII армії
форсувала річки Збруч та Серет. Перейшовши Золоту Липу, царські
війська впритул наблизилися до Галича, на який покладались великі надії
в тактичному плані наступу. Австрійські війська під командуванням
генерала Кевеса (16-а і 35-а дивізії) в основному сконцентрувалися на

Австрійська лінія оборони

території між містом Галич та селом Єзупіль (Тисменицького району). 23-
я австрійська дивізія була відправлена в село Мартинів (Галицького
району), де зайняла переправу і укріплювалась для її оборони. Через два
дні сюди ж після важких зустрічних боїв біля міста Підгайці
Тернопільської області прибула 20-а дивізія. Частина австрійського
війська розмістилась на обширеній території від Чорного до Галицького
лісів. Ця лінія оборони проходила по селах Угринів – Ямниця – Павлівка –
Тязів – Сілець. Тут збудували укріплені лінії окопів, які розтягувалися на
кілометрових відстанях. Вище села Ямниці австрійці побудували в
урочищі Бавки круглий бетонний дот, який став значною перешкодою для
наступу росіян. Спочатку невеликі австрійські загони розміщувались на
Вовчинецьких пагорбах, де вели артилерійський обстріл в бік сіл
Милуванні – Вільшаниці – Стриганців. У цей час до Галича прибували
нові військові загони, покладаючи надію на успішну оборону міста.
Велика кількість австрійських кулеметників та артилеристів
розміщувалась на крутих схилах над Дністром між селом Козина та
містом Галич, не дозволяючи росіянам із східної сторони підійти до міста.
У вище перелічених селах австрійцями було проведено перед приходом
російських військ ряд розслідувань та арештів. У селі Вільшаниця було
заарештовано селянина Івана Боднар’я та Северина Депутата, в Милуванні
– Василя Яворського, із Палагичів – Кирила Овчарина (помер в
Телергофі), з Тлумача – Михайла Атановського, усіх звинуватили в
шпигунстві на користь росіян.
Найкровопролитніші військові дії передбачалися на ріках Золота та
Гнила Липа, де розміщувались найбільші австрійські військові сили.
Австро-Угорське командування, розглядаючи успішний наступ росіян,
вирішило на річці Золота Липа здійснити зустрічний удар і змусити росіян
відступати, чим планувалося змінити хід подій на цьому відрізку фронту.
З боку Галича і Станіслава всі австрійські з’єднання мали підтримати цю
контратаку.
У ніч на 26 серпня на річці Золота Липа відбувся зустрічний бій між ІІІ
австро-угорською і ІІІ російською арміями. Упродовж перших двох днів
росіяни зупинили наступ противника, змусивши його перейти до оборони.
На третій день, ввечері 28 серпня, під час сильної грози царські війська
здійснили успішний удар і почали переслідування ворога, просуваючись з
боями по центру і на лівому фланзі фронту. Спроби австро-угорського
командування зупинити просування російських військ нанесенням
контрударів закінчилися невдачею на всьому 60-кілометровому фронті від
Кам’янки-Струмилової до Дунаюва. Австрійські війська були розбиті і
відходили у великому безладді. Генерал Брудерман наказав відступити на
річку Гнила Липа, щоб там вчинити новий опір противнику. Росіянам

Битва на річці Гнила Липа

тільки полоненими потрапили до рук близько 10 тисяч австрійських
вояків, стільки ж загинуло на полі битви. Старожили пригадують, що
австрійських вояків на водах Золотої Липи було вбито так багато, що
Битва на річці Гнила Липа
трупи на одному із мостів загатили течію ріки, через що з берегів вийшла
вода.
Починаючи з 29 серпня на ріці Гнила Липа сформувався новий 120-
кілометровий фронт. Вище командування австро-угорських військ
негайно віддало наказ ліквідувати прорив фронту всіма силами. Його
створили майже 330 тисяч австрійських вояків при 1304 гарматах. Він
проходив по таких великих містах: Перемишляни (Львівська область) –
Рогатин – Бурштин – Галич. Сюди перекидались майже всі військові
загони, що зосереджувались під Станіславом і в стороні Тлумача. Австро-
угорське командування розуміло, що фронт скоріше за все буде прорвано і
доведеться відступати. Ще 25 серпня ХІІ корпус Кевеса було
розформовано і включено у ІІІ армію Брудермана і ІІ армію Бем Ермоллі.
Австрійське командування розраховувало, що зосередження великої
кількості військ у руках цих генералів допоможе врятувати фронт. На
військові частини генерала Бем Ермоллі покладалася велика надія для
зупинення російських кавалерійських дивізій, які рухались південніше
Підгайців у напрямку на Галич. На лінії фронту Рогатин – Жалибори
знаходилося 14 австро-угорських полків. Вони опинилися в найближчій
зоні до передових російських частин. Розуміючи неминучість військового
зіткнення, тут розпочалась повномасштабна підготовка до жорсткого
протистояння противнику.
29 серпня розгорілись перші військові сутички на ріці Гнила Липа.
Російські війська розпочали битву з кількагодинного артилерійського
обстрілу по всьому фронті. Перше зіткнення росіян з австрійцями
відбулось на лінії Жалибори (Галицького району) – Лучинці
(Рогатинського району). Сутичка, яка перейшла в рукопашні бої,
відбулась на височинах гір села Жалибори. Австрійці, зайнявши цю
височину, спорудили тут кілометрові окопи, що розміщувались у лісі.
Російська артилерія, розвідавши ці позиції, здійснила такий сильний
обстріл лісу, що тут виникло зразу декілька пожеж. Обстріл здійснювався
в основному з важких гармат, які посипали австрійських вояків тисячами
свинцевої шрапнелі. Паніка, яка охопила бійців, змусила їх панічно
відступати. Однак, як тільки вояки вийшли із своїх окопів, їх наздогнала
російська кавалерія, яка нещадно почала рубати свого противника. На
околицях лісу австрійці, заспокоєні своїми офіцерами, згуртувавшись,
відбили козацьку атаку, закидавши вершників ручними гранатами і
атакувавши багнетами. Коли наступ росіян припинився, залишки
австрійського війська перейшли на лінію окопів між селами Насташино –
Конюшки – Бабухів. Після цієї сутички багато австрійців потрапило в
полон, в основному ті, що були поранені і не могли пересуватись. Позиції
під Жалиборами перейшли до рук російських військ. Мертвих австрійців
звідси було направлено трьома возами місцевих жителів до їх військ.
На 29 серпня росіяни розмістили свої основні сили навпроти
австрійської основної оборони: ХІІ корпус в районі Стратин – Рогатин,
яким командував Леш Леонід Вільгельмович; VІІІ корпус зайняв фронт
між Жалиборами та Лучинцями; дивізії та бригади ХХІV корпусу були
розкидані по всьому фронту від Галича аж до Заліщиків;
Австро-угорським вищим командуванням планувалося провести ряд
зустрічних боїв, завдяки яким хоча б на деякий час можна було
припинити наступ росіян. В селі Маріямпіль (Галицького району) таємно
розташувалася 38-а австрійська дивізія, яка спільно із військовими
з’єднаннями із Галича мала здійснити потужний контрудар та затримати
ворога. Річ у тому, що до Гнилої Липи підтягувались австрійські резервні
загони та декілька дивізій із Сербії, тому щоб вони вчасно встигли
прибути на фронтову лінію, потрібно було будь-якою ціною затримати
противника.
Для підтримки тилу австрійських військ, у місті Ходорів розмістили 2
дивізії та 3 піхотних і 2 кавалерійських дивізії в Галичі. Проводилась
ротація військ. Головний удар росіян завдавався на територію північніше
Рогатина. Планувалось прорвати оборону австрійців на фронтовій лінії

між селами Підгороддя
– Руда – Воронів
(Рогатинського району),
де останні окопались у
лісах, що лежали на
височинах гір. Після
вдалого прориву, одній
частині російських
військ потрібно було
обійти Рогатин із
заходу, а другій частині
– просуватись через
ліси прямо на місто.
Додатково такий самий
маневр планувалося
здійснити неподалік
міста Бурштин, після

Російська розвідка на берегах Золотої Липи

захоплення якого російська кавалерія мала розчистити переправу на
Дністрі, поблизу села Мартинів.
У полудень 29 серпня до Рогатина було стягнуто австрійську групу під
командуванням генерала Мейкснера (VІІ армійський корпус, 20-а дивізія,
Російська розвідка на берегах Золотої Липи
105-а ландштурм і 12-а марш бригади). Опівночі в село Підгороддя
прибула додатково 8-а кавалерійська дивізія австрійських уланів.
Форсування російськими військами річки Гнилої Липи не становило
великої перешкоди. Ріка мала ширину 10-20 м. і глибину від 1 до 2 м., в
багатьох місцях мала територію для переходу в брід.
29 серпня приблизно о 17.00 год. 19-а російська дивізія, просуваючись
лісовими масиви північніше Рогатина, вступила в бій з 20-ю австрійською
дивізією і спішеними частинами 8-ї кавалерійської дивізії. На цих
пагорбах була споруджена досить сильна укріплена лінія, яка мала

Рогатин в руїнах

декілька кулеметних гнізд, легкі гармати і була забезпечена прожекторами
для освітлення місцевості. Бій розгорнувся в околицях сіл Руда –
Луковище. Спочатку австрійські війська декілька годин стримували
противника, навіть із Рогатина почали обстрілювати росіян із артилерії.
Російські гармати теж завдали значної шкоди авангардам Рогатина. Через
артилерійські постріли в місті загорілося декілька селянських будівель.
Серед ночі царські війська рушили на противника, приєднавши до своїх
гвинтівок багнети. Зазнавши великих втрат під час рукопашних зіткнень,
росіянам все ж вдалось вибити австрійців із цього укріплення. Відступ був
таким миттєвим, що в окопах було залишено на місцях багато зброї разом
із військовим провіантом. Австрійці відступили до Руди, де тимчасово
закріпились на височинах, очікуючи підкріплення від командуючого
Мейкснера. Вранці та ж група Майкснера разом із 34-ю дивізією прибула
Рогатин в руїнах
для підтримки своїх військ, зайнявши позиції по всіх лісах в околиці Руди.
Цієї ж ночі частини 19-ї російської дивізії зуміли вступити на вулиці
Рогатина. Після кількох сутичок у західній околиці міста австрійська
залога поспішно відступила. В Рогатині виникло зразу декілька пожеж,
зокрема сильно постраждав єврейський квартал. Під час обстрілів люди
ховалися під печами, в погребах або просто брали на голови подушки з
пір’ям та присідали в кутках своїх помешкань. Також для безпеки
підпирали стелю масивними колодами, щоб часом від пострілу гармати
вона не впала на них. Робили на вікнах спеціальні дерев’яні занавіски, чим
оберігали хати від попадання куль та осколків.
Російські війська все ж були змушені вийти із палаючого Рогатина і
закріпитись у лісах над містом. Загалом у місті було знищено і
пошкоджено до 70 % усіх будівель. Дороги стали занедбаними, всюди
була розкидана цегла та дерев’яні колоди. У цій битві російськими

Лінія фронту Рогатин – Галич на кінець серпня 1914 року

військами в Рогатині було захоплено
австрійську хоругву 2-го Тірольського
стрілецького полку.
Вранці 30 серпня розпочалась друга
фаза зустрічних боїв. Із території
Галича і села Маріямпіль австрійські
війська здійснили контратаку на
російські позиції під Жалиборами.
Наступ був невдалим і австрійці були
відкинуті на свої позиції із чисельними
втратами. Цього ж ранку розпочався
подальший наступ в напрямку
Рогатина. 19-а російська дивізія
подекуди із невеликими боями
переходила в ліси, де розташовувався
противник. Протягом цілої неспокійної
ночі 29 серпня до австрійців підходили
нові військові частини (1-а маршева
бригада, 12-а піхотна і 12-а
кавалерійська дивізії), що значно
зміцнили сили оборонців. Наступ
росіян із Руди було відкинуто, в полон
австрійцям потрапило декілька
десятків російських солдатів. 19-а
дивізія, втративши за два дні боїв
майже 50 % свого особового складу,
все ж зуміла утримати цю ділянку

фронту. Тяжке становище дивізії давалося взнаки, витративши майже всі
свої резерви та боєприпаси, царські солдати могла стати легкою мішенню
для австрійців. 31 серпня 12-а кавалерійська дивізія під командуванням
генерала Каледіна зміцнила цю ділянку фронту і утримувала її аж до
подальших наступів на Ходорів. Близько о 8.00 год. ранку російська 14-а

Російські війська в польовому окопі

дивізія, підтримана двома полками 3-ї стрілецької бригади, все ж зуміла
розбити австрійців південніше від Рогатина і захопила переправи з двох
боків ріки Гнила Липа.
Російські війська в польовому окопі
У той час як австрійські і царські війська вели кровопролитні бої в
околицях Рогатина, військові сутички відбулися між Галичем і
Бурштином. Цілу ніч 29 серпня гриміли гармати в околицях Галича. VІІІ
російський корпус зав’язав зустрічні бої з частинами групи Мейкснера і
Карга: 14-а дивізія була атакована вище села Лучинці (Рогатинського
району) 17-ю австрійською дивізією і була змушена перейти до оборони.
На лісових височинах сіл Жалибори та Кінашів розміщувалась 15-а
російська дивізія під командуванням полковника Кушакевича, яка
утримувала всю фронтову лінію на цьому відрізку. Група Карга вирішила
відбити цю височину із сходу та оточити російську 15-у дивізію, яка
знаходилася західніше. В полудень з Галича вирушила 43-я дивізія і 103-а
ландштурм бригада, а із Маріямполя 38-а піхотна дивізія. Вони розпочали
спільну атаку на 15-у російську піхотну дивізію. Наступ на підходах до
російських позицій було зупинено. Через обопільні артилерійські обстріли
сильно постраждали села Жалибори і Курів, де виникло декілька пожеж.
Успіху цей наступ австрійцям не приніс. Штурм пагорбів, який відбувався
декілька разів упродовж дня, увінчався успіхом для росіян. Під вечір
оборонцям на допомогу було надіслано частини VIIІ корпусу під
командуванням Радко Дмітрєва, а саме: 48-у дивізію та 3-ю бригаду, що
прибули із Монастириська. Остання вечірня атака австрійців теж не
принесла успіху, підійшовши північніше міста Більшівці, їх шеренги були
обстріляні артилерією, після чого наступ повністю захлинувся. Австрійці
почали відступати. Росіяни здійснили контратаку. Офіцери, не ризикуючи
вступити в бій, наказали швидко повертатися на свої позиції. На підступах
до Галича їх наздогнала російська кавалерія, яка, підкріплена піхотою,
захопила близько 4000 тис. полонених та австрійське полкове знамено.
Також під час цієї контратаки австрійці втратили 32 гармати, які через
покалічених осколками коней не встигли перетягнути до Дністра. Більшій
частині вояків все ж вдалось успішно повернутись до Галича.
Частину відбірного німецько-турецького корпусу піхоти вдалося
оточити російському генерал-лейтенанту В. Е. Флугу під селом Нараївка
(Галицького району). Німецько-турецький корпус зумів відійти в ліс, який
знаходився з лівого боку від села і почав обстріл ворожої кавалерії із
гвинтівок. Через густий ліс кавалерія Флуга не змогла повторно вдарити
по німецькій піхоті, тому відступила до околиць Жалибор. Коли поспіхом
приготувались до повторного удару, то побачили, що німці свої позиції

Генерал Герман Кевес
Генерал Отто Мейкснер
Генерал Василь Флуг

вже покинули. Останні швидко відступили до околиць
Галича, чим врятувались від розгрому.
У ніч на 31 серпня російські війська, підкріплені
свіжими загонами, розпочали наступ у напрямку
Галича. Австрійське командування в околиці міста стягнули всі резервні частини, намагаючись втримати Галич. Російські
війська кількома атаками змусили відступати передові австрійські з’єднання із сіл Межигірці – Тустань – Придністров’я. Розмістившись в 6-7 кілометрах від Галича, росіяни наступ припинили. Річ у тому, що для подальшого наступу на місто бракувало штурмових гаубиць, щоб
здійснювати потрібний артилерійський обстріл. Також додавали важкості пізня година і загальна втома військ. Наступ запланували на ранок наступного дня. У Межигірцях на високій лісистій горі російські артилеристи розмістили декілька гармат і протягом цілої ночі проводили обстріл Галича. Через тривалі бої над Галичем в місті було пошкоджено і зруйновано до 85 % будинків. 
       Австро-угорські війська, які на початку війни часто зазнавали поразок, почали вдаватись до військових хитрощів. У розпалі військових дій під час перестрілки чи в рукопашному бою, побачивши, що бойовий успіх схиляється на бік росіян, австро-угорські та німецькі війська вдавались до обманних маневрів. Вони піднімали білі прапори і кидали гвинтівки на знак своєї здачі в полон, супроводжуючи інколи ці дії підніманням рук угору і криками: «Ми здаємося, беріть нас у полон». Російські солдати припиняли вогонь і без бою

підходили до полонених, але останні раптом лягали на землю і, піднявши кинуті гвинтівки, стріляли по російських солдатах або відкривали по них запеклий вогонь з кулеметів, що були заховані позаду. Зокрема, один із таких маневрів був здійснений і неподалік Галича, після чого солдати та офіцери обурливо звинувачували австрійців в писемних звітах своїм командирам та застерігали інші дивізії, щоб були обачнішими: «21 августа 1914 г. в 17 верстах от Галича, около р. Днестра, в бою смешанных австро-венгерских войск с 16… пехотным полком…». Таких випадків по всіх фронтах Галичини за Першу світову війну було дуже багато. Військове командування закликало

офіцерів і солдатів бути обачними при захопленні
ворога в полон та до останнього тримати на прицілі
великі скупчення полонених вояків.
Уночі 31 серпня відновився наступ росіян у
напрямку на Станіслав. Декілька потужних атак
царських військ вище Тлумача нанесли австрійцям
великих втрат. До Станіслава залізницею із Галича
поспішно було перевезено 35-у ландштурм бригаду.
Австрійські війська в напрямку Тлумача під час боїв
втратили між собою систему зв’язку (був сильно
пошкоджений польовий телеграф), тому оборонці організовано відійшли із цієї ділянки фронту. Під ранок 1 вересня без бою російські війська захопили Тисменицю і підійшли впритул до Станіслава.
Однак, далі не наступали, очікуючи нових наказів від командування, яке ще не дозволяло розпочинати штурм міста. Солдати отримали можливість
тимчасового перепочинку. В Тисмениці вони проводили з населенням обмін продуктами, навіть закликали мешканців облаштувати в місті базар. Над Станіславом у цей час часто кружляли російські 

Полковник Олексій Кушакевич
Генерал Олексій Каледін

аероплани, які в основному обстрілювали міський залізничний вокзал та потяги з військовими. Про перебування російських та австрійських військ у
Тисмениці описав у своїх спогадах під назвою «Книга Служб Божих в
Монастирській церкві Рождества Непорочної Діви Марії в Тисмениці» –
отець. Іван Коцюба. Цей щоденник становить неабияку цінність, адже
містить цікаві дані про військові дії в околицях міста, описує репресії
окупантів проти мирних жителів та повсякдення Тисмениці.
Всі австрійські війська, що зазнали поразок на цій ділянці фронту, відправлялись на Галич. Відступаючи через Ямницю, один із жителів села М. Струтинський так описував перехід австрійських військ: «На борзі перев’язані у
перев’язочних шатрах, отікали кров’ю. Їх везли у запіллє, подальше від
боєвої лінії. Везли їх на військових самоходах та на звичайних сільських
„форшпанах”.
Переді мною сунули у два ряди сотки возів, а на них тисячі страшно
покалічених людей. Поломані щоки, відорвані лиця, розбиті очи, відтяті
члени, розпорені внутренности, капаюча з-під кервавих бандажів кров —
увесь той страшний образ вказував, що сі бідняги перебули справді живе
пекло на землі. Попри вози і за ними ішли ранені легко. Перев’язки на
голові чи на руці вказували, де їх досягло.
Деякі із них були хлопці із наших полків. Вони перекидувалися словами і

Артилерія російських військ у Галичині. 1914 рік

тішилися, що відпочинуть якийсь час у шпиталях. Розповідали, що були в
огні кілька разів, що москалі пруть величезними масами. З жахом
споминали саму битву, де від гуку можна оглухнути, де від разу падуть
сотки людей.
Поквапилися жінки, повиносили горці із молоком, хліб, овочі. Коло
студнів черпали і черпали воду. А як тільки той похід ранених минув,
надійшла піхота — запорошені, засмалені, аж чорні. Військові наплечники
повисли на раменах, а вони йшли тяжким, змученим кроком. Лиця були
суворі, задумані.
І плила та ріка сивих мундурів цілий день, цілу ніч. Не пристаючи ішли
тай ішли — цілих дві доби».
Частина російських авангардів VIII армії рушили в напрямку Долини,
Надвірної, Делятина, де розпочали бої в гірських місцевостях
Прикарпаття. Залишивши розвідувальні частини на фронті Солотвино –
Коломия, частини 22-го, 24-го, 41-го піхотних полків, 36-й ландверний
полк ХІІ армії з двома ескадронами наприкінці серпня розпочали відступ
у гірські перевали Карпат.
У ніч на 1 вересня російські війська двома сильними ударами захопили
місто Бурштин і розпочали наступ на потужні укріплення австрійців під
селом Мартинів (Галицького району). У захопленому Бурштині, на
складах ґуралень у ту пору знаходилась велика кількість горілки та вина.
Солдати розпочали грабувати ці склади, ховаючи по декілька пляшок у
свої рюкзаки. Дізнавшись про це, командування російської армії наказало
підпалити переповнені горілчані склади, щоб не допустити пияцтва серед
солдатів. Вогонь із ґуралень перекинувся на житлові будинки. Під час
пожежі у східній частині населеного пункту згоріло 80 будинків місцевих
жителів.
Ще до захоплення Бурштина в місті було проведено австрійськими
патрулями ряд арештів. На 21 червня в бурштинській в’язниці перебувало
22 людини, запідозрених у русофільстві і шпіонажі. Серед них був
священик Капка із села Дем’янів (Галицького району). В селі Липівці
(Рогатинськго району) мадярами було розстріляно двох молодих хлопців,
звинувачених у симпатіях до російської влади.
Жорстоких знущань зазнали жителі села Григорів (Рогатинського
району). 24 серпня в селі було заарештовано І. Г. Слободу, якому було на
той час 64 роки. На нього хтось із села доніс мадярському патрулю в
симпатіях до влади царя. Провівши обшук у помешканні, міський комісар
Рогатина Лангом і сільський війт Іван Липицький знайшли в хатній
бібліотеці декілька книг російською мовою. І. Слободу було звинувачено
в зраді. Також у селі було заарештовано селянина А. Г. Возняка. Двох
жителів Григорова перевели до Рогатина і закрили на дві доби без їжі і
води в місцевій дзвіниці. Під час наступу російських військ їх, закованих,
у кайдани пішки відвели до Ходорова, а звідти мали відправити до
Львова. У Ходорові ці двоє засуджених зазнали страшних поневірянь.
Розлючений міський натовп, підбурений мадярськими офіцерами, виривав
у засуджених із голови волосся, тягали їх за вуха і ніс. Потім підвісили на
дві години на дерево головою донизу, після чого чоловіки втратили
свідомість. Коли їх зняли, то виявилось, що А. Возняк помер. І.Слобода
прийшов до тями вже в потязі під Львовом. Пізніше його відправили до
Телергофа, а в 1916 році перевели на Гмінд, де становище було кращим.
І. Слобода у 1918 році повернувся додому і прожив ще до грудня 1921
року. В Григорові за час війни заарештували також: Григорія Возняка (64
роки), Федора Возняка (59 років) чи були вони братами А. Возняку, дане
джерело не повідомляє, Олексія Гнипа (58 років), (останні три померли в
1915 р. в Талергофі) і Пилипа Конопка (58 років).
У селі Курипів (Галицького району) 21 серпня було заарештовано
священика Луку Корвацького із 4-ма дітьми. Заарештував їх комендант
жандармерії із села Пукасівці (Галицького району), вахмістр
Спачинський. Коли вивели всіх заарештованих із хати, дружина
священика в пориві нервів вдарила цього жандарма по обличчю, і, на
великий подив, їй за це нічого не було. Хоча Станіславський суд визнав їх
невинними, всіх було віддано в розпорядження повітового старости
Прокопчиця, який мав вирішити їх подальшу долю. Але той не поспішав
засуджених відпускати. Протримавши десять днів у тюрмі міського суду,
він вирішив усіх включити до числа ув’язнених, що знаходились у місті
Калуш. Пізніше священика разом із дітьми відправили в одну із в’язниць
міста Відня.

Кубанські козаки в Галичині

У той час як австрійські жовніри масово засуджували невинних селян
по цілій Галичині, російська армія наступала. Австро-Угорські війська,
розташувались у лісах сіл Вигівка та Різдвяни (Галицького району), із
останніх сил стримували оборону противника. Пізно вночі 1 вересня, під
проливним дощем, австрійські війська перейшли Дністер і підірвали
переправу під Мартиновим. Також у 4 годині ранку австрійці підірвали і
залізничний міст у Галичі. Сила вибуху була такої потужності, що
вибухова хвиля прокотилась на 10-15 км. від Галича. Поразка на цьому
фронті австрійців ставала все більш реальною.
1 вересня відновився наступ на Станіслав. Австрійські війська
покинули місто без бою, відступивши до Чорного лісу. На цій вигідній з
тактичної точки зору площині розпочали споруджувати окопи. Густий ліс
на відкритій височині давав змогу австрійським воякам розгледіти ворога
на відстані 10-15 кілометрів. Австрійська артилерія, підкріплена піхотою,
частково була розміщена на горі Стінка (Вовчинецькі гори), де між селами
Вовчинець та Колодіївка проводили короткі обстріли російських позицій у
напрямку сіл Рошнів – Вільшаниця – Стриганці. Однак після двох ударів
2-ї вільної і 2-ї кубанської дивізій австрійці, поспіхом перейшовши ріку
Бистрицю через села Ямницю – Угринів – Павлівку, приєднались до
решти своїх військ у Чорному лісі. Під час переходу по сільських вулицях
і полях селянам було завдано великої шкоди. Щедрі на врожай поля були
стоптані солдатськими чоботами, а сільські огорожі поламано
артилерійськими гарматами, що не вміщались у вузькі вулички.
Після нічного артилерійського обстрілу з двох сторін над Ямницею на

Загальний вигляд концтабору Телергоф

ранок 2 вересня австрійці
відступили в напрямку Калуша
та Галича. Після цієї нічної
битви в Ямниці загинуло від
куль та снарядів близько 20
мирних жителів і було спалено
та пошкоджено більше 50
селянських будівель.
Перед вступом російських
військ до Станіслава
австрійськими патрулями тут
проводились масові арешти. У
місті кожного дня
заарештовували близько 20

людей, запідозрених у шпигунстві на корись росіян. Загалом із околиці
Станіслава перед відправкою полонених у концтабори назбиралось до
трьох тисяч ув’язнених людей. У вагон поміщали до 100 і більше осіб, так
як вільних вагонів бракувало. На станції у Станіславі засуджених дуже
сильно побив міський натовп, який був розлючений на цих «зрадників-
шпигунів». Збереглася інформація про одну колону в’язнів, яких вели із
тюрми до міського вокзалу: «В неділю 30 серпня о четвертій з полудня
рушив наш похід під ескортою 50 ополченців на залізничну станцію. Цей
похід годі забути.
Ми йшли вісімками. Всіх було 634 люда, мужчин і жінок різного стану
і віку, від знемощілих старців до дітваків. Вулична юрба, яка, мабуть, на
нас тільки чекала, підняла в момент нашого виходу нелюдський вереск і
свист. В одну мить побачили ми себе оточинеми безчисленною юрбою
озвірілої голоти.
Град каміння сипався безупинно на наші голови, з багатьох спливала
кров. Серед диких вересків і гидких вигуків забігли до нас з різних боків і
били каменюками, пястуками, кастетами, а то й ножами…».
Мадярські жовніри також дуже знущались із в’язнів. Заставляли їх
зупинятися, коли розлючена юрба кидалася на «зрадників». Бувало, що й
самі охоронці перед натовпом лупцювали в’язнів. Легше заарештованим
стало тоді, коли їх під охорону взяли словацькі конвоїри. Ставлення
словаків було досить добрим. Усі в’язні були доставлені до табору
Телергоф і перебували там до закінчення війни. Більшості в’язнів
Телергофа не часто вдавалося дожити до звільнення.
Смерть у Талергофі рідко була природною. Про якість лікування
хворих мови не було. Ворожим ставленням до інтернованих виділялись
навіть лікарі. Про здорову їжу і думати не доводилося: «терпкий хліб,
часто сирий і липкий, виготовлений із суміші найгіршого борошна,
кінських каштанів і тертої соломи. Червоне, тверде, несвіже кінське
м’ясо давали двічі на тиждень по маленькому шматочку. Брудна, мутна
вода і помиї гнилої картоплі та буряків. Гнізда паразитних комах були
причиною незгасимої інфекції, жертвами якої ставали тисячі молодих,
ще цілком здорових людей із середовища селянства та інтелігенції» –

Генерал Платон Лечицький

згадували очевидці. Через Талергоф
пройшло не менше 20 000 галичан і
буковинців. Талергофський табір
постійно поповнювався новими партіями
ув’язнених. На Прикарпатті не було
жодного села або сім’ї, щоб не
постраждали від австро-угорської влади.
Російські війська, захопивши
Станіслав і прочистивши дорогу на
Галич, вранці 2 вересня відправились у
напрямку міста. Запланованою операцією
із захоплення Галича керував генерал від
інфантерії Платон Лечицький. Саме
завдяки його успішно розробленим
військовим операціям ІІІ австро-угорська
армія понесла найтяжчі втрати в ході

Галицької битви. Пізніше він стане кращим генералом російської армії.
У той час XXIV російський військовий корпус розпочав штурм Галича.
Переправившись зразу в кількох місцях на Дністрі, нижче міста, російські
війська зав’язали бої вже на другому боці берега. Галич півколом
оточувався росіянами. Жорстокі бої точилися на підходах до міста між
селами Єзупіль – Сілець – Козина, де австрійські війська охороняли

Козаки вступають у Галич. 3 вересня 1914 року

переправи. Розміщуючись на
височинах над Дністром,
російські війська часто
ставали для них легкою
мішенню, однак за
допомогою артилерії росіяни
все ж форсували ріку і зуміли
перейти в наступ. У
галицьких лісах розпочались
кровопролитні бої, які часто
переростали в рукопашні
зіткнення. Значну допомогу з
боку Станіслава надавали 2-а

Трофейні австрійські гармати в місті Галич. 3 вересня 1914 року

кубанська та 2-а вільна козацька дивізії. Швидко просуваючись відкритою
Козаки вступають у Галич. 3 вересня 1914 року
дорогою на Галич, вони завдали значних втрат ворогу, але без піхотних
військ змушені були на деякий час відступити, чекаючи підкріплення.
Одне із зіткнень між козаками і австрійською піхотою відбулося на
початку лісу під селом Сілець (Тисменицького району). Австрійці,
спорудивши окопи на цій передовій, лінії мали змогу оглядати місцевість
аж до Станіслава. Російські вершники атакували двічі цю позицію, однак
успіху наступ не приніс. Солдати були відкинуті до висот над селом
Єзупіль.
У цей же час 49-а російська дивізія під командуванням генерала
Костянтина Некрасова намагалася форсувати Дністер неподалік села
Тустань (Галицького району). Тут розпочали будівництво тимчасової
переправи, але швидкість ріки та її кам’янисте дно значно уповільнювали
спорудження цієї переправи. Гостроти додавали також і австрійські
мінометники, які обстрілювали російські інженерні частини, що будували
цю переправу. Наступ перенесли на ранок 3 вересня. Цього ж дня в селі
Дубівці (Галицького району) росіяни під шквальним вогнем перейшли
Дністер і в північній частині Галича вступили у вуличні бої. Близько 12.00
год. перейшла ріку під Тустанню і частина 49-ї дивізії, яка також вступила
в місто. Галич перетворився на барикади де розпочалися кількагодинні
важкі вуличні бої. З боку Крилоса в Галич прибула російська кавалерія,
яка одразу розпочала атакувати австрійців у східній частині міста. Через
шалену перестрілку в Галичі виникли пожежі. Усе це разом із наступом
переважаючих російських військ змусило австрійців відступати в сторону
Калуша. Фронт було прорвано і під селом Мартинів, де, здобувши
переправу, росіяни розпочали замикати коло оточення під Галичем. До
вечора 3 вересня бої в місті і за його межами припинились. Понад 10 тис.
австрійців потрапило в полон, також трофеями росіян стали 50 легких
гармат міського гарнізону, півтори тисячі гвинтівок системи «Манліхер»,
4 прожектори та багато інженерного приладдя.
Військові сутички пройшли і в околицях Калуша. Австро-Угорські
війська намагалися за будь-яку ціну зупинити російську кавалерію на
підходах до міста. У Калуші було заарештовано 2 людини, в Підгірцях –
14, в тому числі священик Іоан Козак, його дружина і син, в Добровлянах
– сільський староста і 14 селян, в селі Бабин – 2, в Томашівцях – 3, в тому
числі священик о. Гургула, в селі Зарічний-Бабин – 2, в Копанках – 2, в
Тужилові – 6, у селі Вістова – священик о. Січинський та 10 селян, в
Підмихайлі – священик М. Скородинський і 16 селян, у Войнилові –
повітовий організатор П. Федюшко, лікар В. Л. Леврицький, у
Войнилівській Сівці – 2, в Станьковій – 1, в селі Камінь (Рожнятівського району) священик В. Кукурудз, в Новиці – 7, в Сливках (Рожнятівського району) –
священик Йосиф Коменда, в с. Небилів (Рожнятівського району) –
священик Роман Крижанівський із своїм сином, в Берлогах
(Рожнятівського району) – 2, в тому числі священик Іоан Маркевич.
Більшість засуджених спочатку утримували у в’язниці Калуша. Коли
прийшла черга відправляти «злочинців» на захід, їх відвели на міський
вокзал і помістили в один вагон, разом 83-х чоловіків, жінок і дітей. Зовні
на вагоні приклеїли великий папір із написом «83 Русофіли», так щоб усім
було зрозуміло, що у вагоні їдуть «небезпечні» для Австрії особи. Перед
відправкою мадяри часто заглядали у вагон до в’язнів і називали людей
грубими словами та плювали їм в обличчя. Тяжким було і саме
перевезення «бідних русинів». Начальник конвою, який був родом десь з-
під Перемишля, не дозволяв людям ні пити, ні їсти впродовж чотирьох
діб. І навіть коли на станціях люди намагалися дати засудженим яблуко чи
горнятко з водою, комендант вибивав їх з рук і топтав. Працівники
Червоного хреста теж жодним чином не намагались допомогти невинно
засудженим людям. Із розповіді арештанта на залізничній платформі в

селі Микуличин: «Всюди на
постоях були облаштовані
амбулаторії і чайні.
Подавали до військових
поїздів воду, чай і хліб.
Послуговували жінки із
перепасками червоного
хреста на ремені. Зі всіх
вагонів жадібно тягнулись
десятки рук. Коли я
дотягнувся до горнятка з
водою, його перехопила
молода гоцулка із знаком
червоного хреста і вилила

Відступ австро-угорських військ з Прикарпаття

мені в обличчя: «Геть, Юдо! Тобі трутки, а не води! Ти зраднику
народний! Через таких як ти, ця війна!!!». Вночі калушани прибули
до Кракова. Їх переводили в інший потяг і під час ходи жовніри дуже сильно били людей прикладами гвинтівок. Коли один воїн австрійської армії попросив офіцера припинити побиття людей, той наказав вояка заарештувати і разом із калушанами відправити до Телергофа. Але більшості військовим австрійської армії не подобалось це знущання над людьми. Так, один австрійський поручник, який стояв осторонь від засуджених і спостерігав за цією картиною, наказав новому конвоєві проводити людей до місця призначення і припинити нещадні побої. В Кракові людей розмістили вже у двох вагонах, де засуджені
змогли хоча б прилягти на підлогу. Коли вночі потяг перетнув кордон із
Чехією, то чеська охорона наказала нагодувати людей. Кожному роздали
велику миску пшеничної каші і розмістили у вагоні по одній бочці води. В
Празі людей пересадили у пасажирський вагон і спочатку відправили в
табір Терезін, а з травня 1915 року до Телергофа.
Також тяжким було перевезення і другої частини засуджених із міста
Калуша. Опис цієї поїздки склав брат священика із села Небилів, доктор
М. Крижанівський. Коли засуджених привезли із Калуша вглиб Австрії, то
мадярські і австрійські офіцери зібрали велику кількість міських жителів,
серед яких було багато євреїв і які були вороже налаштовані щодо
русинів. Коли калушан вивели із вагона і переводили через місто, то люди
почали нещадно кидати в них камінням. Австрійському конвою, що
супроводжував ув’язнених також дісталось. Через такі вуличні затримки
засуджені не встигали на потяг, який уже мав відправлятись, тому конвой
наказав усім калушанам бігти. Так переповідав цю картину
Крижанівський: «Почалося щось жахливе. Люди похилого віку, жінки з
грудними дітьми і молоді люди, навантажені хто валізами, хто постіллю
і зимовим одягом, бігли під нескінченним градом каменів, серед страшної
пилюки і спеки. Піт котився з людей градом. Деякі із конвоїрів
підштовхували відставших під час бігу прикладами. Один із арештованих,
єврей Арнольд, адвокатський писар із Войнилова, не міг впоратися зі
своєю ношею і впав по дорозі. Зараз же підхопили його за руки і ноги
декілька калуських євреїв і, несучи його на руках, бігли разом із дітьми.
Однак, так як, напевне, це все сильно їх дратувало, то крім того, вони
побоювалися допомагати цьому єврею, бо не знали, за що його засудили.
Коли цей Арнольд переставав бігти, то інші почали кусати його за шию,
підганяючи вперед. Таким чином вони проявляли тут одночасно і свою
національну солідарність, і австрійський патріотизм заодно…».
У селі Середній Угринів (Калуського району) мадярський гусар, якого
перед тим переслідували російські козаки і який зміг від них утекти,
заарештував жителя села, студента Авдиковського. Мадяр вирішив зразу
виконати над ним вирок. Прив’язав хлопця до сідла і вдарив коня, який
швидко потягнув його по землі. Невідомо, чи студент після цього
залишився живим. Жителі села Кропивник (Калуського району)
врятувались від мадярських судів. Війт села зумів організувати сільську
громаду і всі утекли в одну із печер, що знаходилась за селом. Тільки з
приходом російських військ люди повернулися до рідних осель.
У той час як австрійці в околицях Калуша сотнями невинно
звинувачених людей відправляли в концтабори, російські війська
проривали оборону в десятках кілометрів від міста. У лісових масивах
передмістя, на лінії сіл Ріп’янка – Вістова – Студинка, оборона Калуша
була прорвана. Австрійці розпочали загальний відступ, залишаючи
гармати та іншу військову техніку прямо на дорогах. Після двогодинного
обстрілу міста австрійці відступила в бік Долини і Болехова. У місті було
зруйновано декілька житлових будинків і пошкоджена ливарна майстерня.
4 вересня в Калуш вступили козаки-чеченці, які розпочали шалені
грабежі. Внаслідок таких дій були знищені всі міські українські інституції
– Народний дім, «Хлопський Союз», «Повітова торгівельна спілка»,
читальня «Просвіти». Зокрема в приміщенні читальні розмістили ящики з
набоями і протигазами, які виявились на першому етапі війни не
потрібними. З боями цього дня було взято і місто Долину.
Упродовж цілого жовтня 1914 року XVII російський корпус зумів
захопити останні міста і села, що входили до Передкарпаття, і підійти до
карпатських перевалів. У перших числах жовтня, російські війська
розпочали наступ від Станіслава на Богородчани, Болехів та Долину. В
середині жовтня було захоплено села Монастиричани, Грабовець та
Старуня (Богородчанського району) і Тисменичани, Перерісль, Пасічна
(Надвірнянського району). За цілий жовтень 1914 року російські війська

Полонені вояки австро-угорської армії

захопили всю передгірську частину Східної Галичини.
Захопивши три великих міста на Прикарпатті, – Станіслав, Галич та
Рогатин, російські війська продовжували наступ уже на території
Львівської та Чернівецької областей. Залишки австрійських військ в
основному відправлялись у міста Ходорів та Миколаїв (Львівської
області), де після короткого відпочинку продовжували відступати.
Австро-угорській армії, підтриманій союзницькою Німецькою армією,
вдалось затримати російські війська лише в кінці грудня 1914 року на
карпатських перевалах та підходах до міста Кракова.
Галицька битва 1914 року для Австро-Угорської імперії стала
справжньою катастрофою. Для створення сильної армії, щоб могла брати
участь у цій війні, австрійський уряд виділив неймовірно великі гроші із

державної скарбниці.
Навіть сам імператор Франц
Йосиф часто наголошував,
що за всю історію існування
імперії в 1914 році була
зібрана найкраща її армія.
Щоб зупинити російський
наступ, із Західного фронту
Німеччина перекинула на
цю фронтову лінію декілька
своїх дивізій.
Втрати по всіх фронтах
Галицької битви були

Центральна вулиця Калуша після боїв

грандіозними. Австро-Угорська армія втратила вбитими 326 000 тисяч,
120 000 полоненими, 8 військових полкових знамен, 640 гармат та 220
кулеметів і до 400 000 тисяч гвинтівок. Російська армія в цій битві
втратила вбитими 233 000 тисячі, 44 000 полоненими, одне військове
знамено та 94 гармати.
Перша Галицька битва 1914 року стала страшним початком для
населення Прикарпаття та Галичини в цілому. Австрійське вище
чиновництво і військові вважали українців ненадійним елементом в
імперії і часто звинувачували їх у зрадах. Більшої наснаги для покарань
мирного населення Прикарпаття додали й поразки австро-угорських
військ на фронтах, у якому обвинувачувались «селяни-зрадники».
Мадярські та австрійські патрулі проводили обшуки осель, шукаючи
російську пресу, книги, портрети відомих росіян, та все, що було
пов’язано з російським. Ситуацію погіршувало й те, що в Галичині та
інших краях переважали угорські каральні відділи. Це особливо
позначувалось тим, що вони зовсім не розуміли української чи російської
Центральна вулиця Калуша після боїв
мови, тим самим звичайний галицький селянин не міг зрозуміти й
угорської мови. Не маючи змоги пояснити ситуацію чи зрозуміти, що від
тебе хочуть, звичайні селяни часто ставали жертвами таких допитів.
Австрійський письменник Йозеф Рот, який став очевидцем перших
днів австро-угорської війни, так писав про побачене: «Війна австрійської
армії розпочалась з військово-польових судів. Кожного дня в Галичині
висіли на деревах церковних дворів усе нові повішені мирні жителі,
несправедливо звинувачені в шпіонажі. Такі дії наводили жахіття на все
населення..». У Львові напередодні захоплення міста російськими
військами було страчено (повішено) декілька десятків підозрілих осіб.
Загалом за період війни в тюрмах Львова, а пізніше Телергофа було
страчено до 60-70 тисяч мирного населення. Також у таборах загинуло
близько трьохсот греко-католицьких священиків, яких звинувачували у
симпатіях до православної віри. Спочатку, ще до будівництва цього
концтабору, в’язнів утримували у тюрмах міст Львова і Перемишля, де
часто і виконували смертні вироки. Коли на Львів наближалася російська
армія, смертні вироки тут зросли. В день відступу зі Львова в міській
тюрмі було страчено 27 селян і трьох православних священиків з
Галичини. Решту українських в’язнів залізницею було відправлено до
Телергофа, будівництво якого якраз закінчувалось.
Житель села Ямниця О. М. Струтинський, перебуваючи в селі у 1914
році, розповідав про мадярські знущання в інших краях, зокрема в одному
із сіл на Рогатинщині: «Проти них вийшла громадська депутація із попом,
війтом та кількома радними. Усі відомі українці бачили в Австрії
середник, який розіб’є російську тюрму народів. Вийшли звітати мадярів,
як частину союзної армії. Винесли хліб та сіль на знак, того що громада
вітає їх, як радих гостий.
Але як тільки стали, перед комендантом відділу, той запитав грубо:
«Якої ви народности? Коли священик розтолкував, що вони українці, він
сказав, що нічого не знає про такий народ. Щоби пояснити краще,
священик сказав по-німецьки, що українці звісні також як русини або
руснаки. Як тільки він ті слова вимовив, старший аж побілів із люти.
Пошварготів щось по-мадярськи в кілька хвилин, без суду, без ніякого
слідства, повісили найчільніщих людей у громаді, а до того й неабияких
прихильників і вірних «підданих» Австрії. Чи вчинив це із глупоти,
мішаючи в одно німецькі вираженя „Руснакен” із „Руссен”, чи тільки
хотів вдоволити свою мадярську нетерпимість супроти усього, що
слав’янське — це байдуже. Діло у тім, що де тільки мадяри побули в
Галичині, усюди лишали по собі шибениці, спалениська і помордованих
людей.
Не забудьмо, що в Галичині повішено кількадесят тисяч людей! А
катами майже всюди були варвари з над Тиси».
Кількість невинно страченого українського населення у перший період
війни австрійська влада не повідомляла. Лише у 1917 році, коли питання
про звірства 1914-1916 років стали предметом обговорення у парламенті,
було названо деякі приблизні цифри: 60 тисяч повішених і розстріляних,
100 тисяч відправлено до концентраційних таборів. За іншими
свідченнями було вбито 36 тисяч українського цивільного населення й
приблизно стільки ж загинуло в австрійських концтаборах.
Один з очевидців цих репресій, в’язень Станіславської тюрми Василь
Маковський, так описав картину боротьби у Станіславові: «Розстріли не
переносились. З тим найбільше спішилися. Трекіт сальв у жахливому
кутику смерті не вгавав від ранку до ночі… Одинцем чи групами,
закованих і вільно, спроваджували з усіх сторін арештованих».
Наприкінці 1914 року на відвойованих російськими військами землях
Галичини, Буковини і Посяння з центром у місті Чернівці було засноване
Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке очолив противник
українства Георгій Бобринський. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що
він не вважає Східну Галичину якимось новим і тимчасовим завоюванням,
називаючи її не інакше як «давньою російською землею».
За наказом царських властей було закрито усі українські культурні
установи («Просвіта», Пласт, Сокіл та інші організації). Заборонялись
україномовні кооперативні та періодичні видання, заарештувати могли
навіть за знайдений примірник «Кобзаря». Вводилось обмеження на
вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах
російську мову. Заарештовували переважно галицьку інтелігенцію та
греко-католицьких священиків, відсилаючи всіх у Сибір. Серед них під
арешт потрапив і митрополит Андрей Шептицький.
Особливо масових атак із боку російської адміністрації зазнала греко-
католицька церква – символ західноукраїнської самобутності. Газета

Покинуті австрійські гармати відступаючими військами

«Діло» повідомляла, що в часи російської окупації у Львівській єпархії
було арештовано і померло 22 священики зі Львова, Рогатина, Радехова,
Ліщини, Перемишлян. У Перемишлянській єпархії російська влада
заарештувала і закатувала 33 священики, в Станіславській – 5.
Ще одним страшним лихом, яке звалилося на плечі місцевого
населення наприкінці серпня 1914 року, були голод і вірус холери. Про це
свідчать повідомлення з фронту російських військових штабів, в одному з
яких зокрема говорилося, що «сразу уже после начала войны, в августе
1914 года, в Галиции розразился страшный голод. Население питалось
только фруктами и картофелем. В районе Галич – Дубовцы – Езуполь –
Ямница – Станислав – Богородчаны свирепствовала холера…».
Водночас Прикарпаття зазнало неймовірних матеріальних, соціальних,
людських втрат у продовж усього часу війни через те, що фронти кілька
разів переходили всією територією. 1914 рік став тільки початком
страшних випробувань.

автор: Андрій Сміжак

Comments:

Залишити відповідь