РЕВОЛЮЦІЯ 1848 р. ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.

   

     ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

Жовтим кольором на карті позначено землі угорської корони, що входили до складу дуалістичної Австро-Угорської імперії та мали назву Транслейтанія ( лат. « по той бік річки»).

Рожевим позначено адміністративно-територіальний поділ королівств та земель, підконтрольних австрійській імперії, що мали спільну назву Цислейтанії та розташовувалися на західному березі річки Лейти.

В той самий час землі Боснії та Герцоговини (позначені зеленим) знаходилися під спільним управлінням.

АДМІНІСТРАТИВНІ ЗМІНИ В АВСТРІЙСКІЙ ІМПЕРІЇ ТА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  • Відповідно до Конституції Австрійської імперії 1867 року, держава увійшла до складу двоєдиної Австро -Угорської імперії
  • На чолі імперії знаходився представник династії Габсбургів, але управління здійснювалося спільно з органами влади Австрії (рейхсрат) та Угорщини (сейм)

Франц Йосиф I (1848 — 1916 рр.)

  • До складу Угорської корони належали землі Закарпаття, а Австрійська корона володіла Галичиною та Буковиною

Згідно історичних даних, населення західноукраїнських земель 1900 р. становило близько 4.6 млн. українців. З них в Галичині проживало 3 млн. 800 тис., на території Буковини – близько 305 тис., а в Закарпатті – приблизно 505 тис. чол.

  • Землі Галичини мали внутрішню автономію, обмежену рейхсратом, та свого намісника.
  • Органом управління з 1861 року став Галицький сейм, який розташовувався у Львові.
  • Буковинські землі також мали органи самоврядування та представників рейхсрату на місцях.
  • Лише Закарпаття, що входило до складу Угорщини, залишилося під повним контролем Угорського сейму.

Австрійський уряд штучним шляхом об’єднав землі східної Галичини, де переважно жили українці, з частиною польських земель. Так утворилося Королівство Галіції і Лодомерії, яке ще мало назву Коронного краю, з центром у Львові. В свою чергу, Край було поділено на повіти.

Центром Буковини, що відтепер мала статус окремої адміністративно-територіальної одиниці, стало м. Чернівці. А поділена вона була на 10 повітів.

Землі Закарпаття ж об’єднали у своєму складі 4 українських комітати (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський та Марамороський, які проіснували аж до 1919 р.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

  • Тогочасний західноукраїнський регіон відзначався відсталим розвитком аграрно-сировинного промислу
  • Мали місце залишки феодальних відносин, при якому пани володіли великими наділами землі, та існування сервітутів

До 85 % населення наприкінці 19 ст. були зайняті у сільському господарстві, яке приносило 70 % національного доходу. На території Західної України землями володіли переважно поміщики та церкви. Землеволодіння польських, румунських, угорських, німецьких та українських поміщиків становило понад 40 %. Серед них особливо великими землеволодіннями вирізнялися: графи Потоцькі (60 тис. гектар), граф Шенборн, який мав у володінні аж 203 тис. га земель у Закарпатті та барон Ю. Василько, якому належали 18 тис. га Буковинської землі.

В той самий час селяни страждали від малоземелля та безземелля, а у регіоні відзначалося аграрне перенаселення. Для аграрного перенаселення характерний великий  рівень безробіття серед людей, зайнятих в аграрному секторі, та неспроможність забезпечення необхідного мінімуму достатку для власної родини.

Такий стан речей спершу спричинив

  • перехід до ринкових відносин у сільському господарстві, а потім й
  • масову трудову еміграцію.

Еміграцією прийнято називати добровільний (в даному випадку, досить умовно) виїзд за межі країни з метою постійного або тривалого проживання.

Найбільша кількість населення західних земель вирушила до США, Канади, Бразилії, Австралії та країн Європи.

Особливо великий надлишок робочої сили відчувався у селах західноукраїнських земель. Наприклад, в одній лише Галичині, близько 600 тис. селян щороку залишалися без роботи та змушені були рятуватися від голодної смерті. Таким чином, вони обирали один з двох можливих шляхів:

  • Сезонно працювати в західних провінціях Австрії, в Угорщині, Німеччині або Росії
  • Емігрувати до США, Канади, Австралії та країни Європи.

Наприкінці 19 ст. східну Галичину та північну Буковину полишили 250 тис. українців, а із Закарпаття в еміграцію вирушили 170 тис. чоловік. Вже на початку 20 сторіччя у пошуках кращої долі лише до США емігрували 180 тис. жителів Галичини, 32 тис. українців Буковини та понад 100 тис. селян Закарпаття.

  • Поступово зароджується кооперативний рух. Створенню кооперативів сприяла «Просвіта», а найбільшим споживчим кооперативом був кооператив «Народна торгівля», заснований В. Нагірним у 1883р.. Метою організацій була закупівля та продаж великих партій продуктів та надання кредитів.

У кооперативи люди об’єднувалися на добровільних засадах для спільного пайового ведення певного виду господарства.

Для економіки того часу характерним називають колоніальний характер використання ресурсів регіону задля інтересів імперії. Відсталість промисловості та гальмування промислового розвитку штучно створювалися австрійським урядом та місцевими й іноземними капіталістами. Врешті-решт, це спричинило занепад цілого ряду галузей промисловості (зокрема, сірникової, машинобудівної, цукрової, текстильної, шкіряної, а також скляної, фаянсово-порцелянової та паперової) через неможливість конкурувати з більш дешевими виробами розвинених підприємств західної частини Австро-Угорської імперії.

Відносного розвитку досягли лише видобувні галузі та галузі первинної обробки сировини: лісова і лісопильна, харчова (спирто-горілчана та борошномельна), нафтова та озокеритна.

  • Досить повільно в цей період української історії розвивається фабрично-заводська промисловість. Майже 95 % із загальної кількості існуючих підприємств є дрібними.
  • Головним чином, промисловість підприємств не механізована, умови праці – важкі.
  • Власне промисловий переворот дістався цього регіону аж у 80-х рр. ХІХ ст.
  • З часом занепаду зазнала й обробна промисловість краю, що також не мала жодних шансів у боротьбі з австрійськими фабрикантами
  • Розвиваються лісопильна, нафтодобувна та солеварна галузі промисловості.

Найбільш швидкими темпами розвивається нафтова промисловість, зокрема Дрогобицько-Богуславський нафтовий район. Там, де ще у 60-х роках 19 ст. нафту добували в ручний спосіб, у 80-ті роки її добувають за допомогою парових двигунів, а також вдосконалено методи глибинного буріння. Першу свердловину у такий спосіб було відкрито у 1862 році. В районах Борислава і Дрогобича сконцентровано найбільшу кількість свердловин, а видобуток нафти у цьому регіоні складав 5 % світового об’єму нафти. Кількість видобутої нафти у 1870 р. становила 20 тис. тон, а вже за 20 років ці об’єми зросли до 90 тис. тон. Поступово кількість такої нафти зросла до понад 2050 тис. тон на рік та становила провідну частину доходів Австро-Угорської казни.

Крім нафтодобувної, провідною для західноукраїнських земель вважалася солеварна галузь. Сировина для неї, у вигляді кам’яної та кухонної солі, була сконцентрована в Східній Галичині, на Закарпатті й Північній Буковині. Видобуток солі стрімко зростав: у 60-ті рр. 19 ст. тут видобувалося до 65 тис. тон солі, а вже на початку 20 ст. ці цифри складали понад 1800 тис. тон. Це складало 64 % всієї видобутої в Австро-Угорщині солі. Державний уряд встановив монополію на видобуток солі, ціни від цього були недоступними для простих робітників та селян. Це спричинило, так званий, «соляний голод» серед населення.

  • Більшість підприємств, розташованих на західноукраїнських землях, належали іноземним капіталістам: австрійським, німецьким, англійським, американським, французьким та бельгійським. Шляхом створення банків, акціонерних товариств, синдикатів, концернів та інших монополістичних об’єднань, вони захопили право володіння провідними галузями та вели безжалісну експлуатацію людей та ресурсів для здобуття величезних прибутків. Не відставали від іноземних й українські капіталісти, що створивши власні кооперативи, кредитні спілки та компанії, також «наклали лапу» на економіку західноукраїнських земель.
  • Для економіки цього періоду характерний низький рівень заробітньої плати робітників та селян.
  • Кінець 19 ст. в Західній Україні відзначився також бурхливим розвитком залізничного транспорту.

Так, для залізничного сполучення Львову з Крайовим та Віднем у 1861 р. запущено лінію Львів-Перемишль. А вже у 1866 Львів було зв’язано з Чернівцями. З 1869 р. відкрито залізничну лінію Чернівці – Сучава, в 1872 р. — Чоп – Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево. У 1870 р. запрацювало залізничне сполучення Золочів — Тернопіль, яке було продовжено до Підволочиська та з’єднало Західну Україну з Наддніпрянською. Наприкінці 19 ст. було збудовано близько 3200 км залізничного сполучення.

На тлі розвитку окремих галузей промисловості Західної України кінця 19 – початку 20 ст., цей регіон все ж залишався відсталою землеробською колонією Австро-Угорщини. Дрібний та кустарно-ремісницький характер промисловості краю не давав стрімкого росту жодної з галузей. Початок 20 ст. характеризувався в основному наявністю невеликих фабрично-заводських об’єднань, яких нараховувалось на цей період до 700. З числа 300 тисяч робітників лише трохи більше 60 тисяч було задіяно на таких підприємствах. Решта ж працювали в ремісничий спосіб або кустарно, і навіть, вдома.

 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ

  • Результат поразки революції 1848-49 рр. та імперська реакція помітно послабили український дух серед населення західноукраїнських земель
  • Складні українсько-польські відносини використовувалися австрійською владою для послаблення росту національних настроїв
  • Головна Руська Рада, створена для захисту прав українського населення в Австрійській імперії 1848 року, було ліквідовано вже у 1851.
  • Західні землі Галичини штучно об’єднані зі східними, де переважно проживали поляки. У їх поділі було відмовлено.
  • Однак, у Конституції 1867 року захищено рівні права усіх народів, що населяють двоєдину Австро-Угорську імперію. Це гарантувало розвиток української культури в ті часи.
  • Без втручання австрійської влади відбувався розвиток українських просвітницьких об’єднань та видавництв.
  • Українське населення імперії отримало виборче право та змогу обіймати виборчі посади в обох парламентах та місцевих сеймах (галицькому та буковинському).

Буржуазна революція 1848-1849 рр. в Австрії поклала початок суспільно-політичного руху, що само собою, сприяло посиленню національно-визвольної боротьби українського народу. Проте кінець 19 ст. відзначався значним послабленням національно-патріотичного табору, після того як більшість патріотично налаштованих українців рушили за підтримкою до Росії. Вони були розчаровані поразкою Габсбургів, з якими сподівалися вирішити свої культурні, політичні та соціально-економічні проблеми.

На той час, на території західноукраїнських земель утворилося кілька течій суспільно-політичного руху:

  1. Першу з них становила та частина галицької інтелігенції, яка потрапила під вплив ідеї об’єднання російського професора Погодіна. Він пропагував панслав’янську політику Росії. Відповідно до російської панславістської теорії (існ. в кінці 19- на початку 20 ст), слов’янські народи мали бути об’єднані під верховенством Росії. Так, колишні члени Головної Руської Ради пізніше утворили партію москвофілів.

До москвофілів належали в основному представники заможної церковної та світської еліти, яких ще називали старими русинами.

У своїй діяльності вони були орієнтовані на російські амбіції по об’єднанню Західної України з Наддніпрянською із головуванням Росії. Від тамтешньої влади вони отримували фінансову підтримку, що також допомогло москвофілам відігравати провідну роль в суспільно-політичному та громадському житті наприкінці 19 сторіччя.

Головною ідеєю партії була теза про «єдиний загальноруський народ» з територіальним розміщенням від Карпат до Камчатки, до складу якого зараховували й населення частини Галичини, Буковини й Закарпаття.

Використавши поразку Австрії у війні 1866 р. проти Прусії, після якої на Галичині почалася польська експансія з проголошенням автономії, москвофіли відкрито проголошували призови до об’єднання з Росією на тлі єдності національних культур. Проросійські галицькі видання доводили єдність галицької літературної мови українців з російською, стверджуючи про єдині витоки та використовуючи сполучення «Русь Галицька» на ряду з « Русь Київська, Московська, Угорська» тощо. Вони також опиралися на етнографічну, історичну, лексичну, літературну та обрядову близкість двох слов’янських народів.

Діяльність партії:

  • Політична організація «Руська Рада» була заснована москвофілами у 1870 році та була покликана продовжити традиції Головної Руської Ради.
  • Крім того, 1876 р. членами партії було створене «Товариство ім. Качковського», окремі ланки якого швидко заполонили територію Галичини шляхом відкриття філій та читалень.
  • Провідна роль відводилась й пропаганді російського православ’я. Члени організації, спекулюючи на обрядовому питанні, закликали до очищення від латинізації греко-католицького церковного обряду. В результаті такого впливу парафіяни деяких приходів навіть оголошували про перехід до православ’я.

Результати такої діяльності не задовольняли австрійську адміністрацію, яка вжила ряд заходів з припинення такої тенденції. Все закінчилося відставкою митрополита Й. Сембратовича та прихильників ідеї із числа церковного керівництва. Провідних москвофілів, в свою чергу, було звинувачено у державній зраді. Але в процесі суду у 1882 р., О. Грабар та товариші (зокрема, А. Добрянський, І. Наумович, В. Площанський, Й. Марков та ін.) отримали м’якші обвинувачення. 

Серед періодики москвофілів слід виділити:

Боян (1867), Галичанин (1893—1913), Золота грамота (1865—1866), Пролом (з 1880), Русское Слово (1890—1914), Славянская 3оря(1868) та ін.

Провідними діячами зазначеного руху на території Галичини був також Б. Дідицький, якого називають ідеологом москвофілів на Галичині. Серед священнослужителів таку ідею просував І. Наумович. Ті ж, хто хотів заручитися підтримкою царя, напряму називали себе «руськими» та не визнавали права українського народу на самостійний розвиток.

Незважаючи на всебічну підтримку москвофілів з боку поляків та фінансові надходження з Петербурга через дипустанови, москвофільство зійшло нанівець із закінченням 19 століття.

Б. Дідицький

 

  1. Традиції національного руху на території Галичини продовжили представники світської інтелігенції, яка була представлена вчителями, письменниками, журналістами, студентами тощо. Молоде покоління стало носієм національної ідеї та засновником нового народовського напряму національного руху. Його ідея полягала у зорієнтованості на інтересах народу й засадах національного самоутвердження, а також визнанні національної єдності українців, що населяли Галичину та Наддніпрянщину.

Представників течії, що зародилася у 60-их рр. 19 ст., називали народовцями або українофілами. Вони мали на меті довести самостійність українського народу, його мови та культури.

Серед ідей течії слід зазначити прагнення об’єднання українських земель та сприяння розвитку мови й культури народу України.

У витоків народовського напряму стояли такі молоді письменники як В. Шашкевич, Ф. Заревич, Є. Загорський, К. Климович, Д. Танячкевич. Саме вони власними силами за зразком «Київської громади» створили у Львові перше молодіжне громадське об’єднання. Пізніше подібні організації з’явилися й на території Тернополя, Самбора, Перемишля та у Бережанах. А на терені учнівських громад Україна отримала таких визначних діячів національного руху як І. Франко, В. та О. Барвінські, В. Навроцький та І. Пулюй.

        Діяльність нової течії:

  • Її представники були засновниками просвітницьких організацій та координаторами зв’язків з громадами Наддніпрянщини. За родом своєї діяльності, вони пропагували твори видатних українців Тараса Шевченка, Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка, сповнені ідей національного визвольного руху.
  • Українофіли також були засновниками першого культурно-освітнього товариство «Руська бесіда»
  • За їхньої ініціативи у Львові 1864 р. було створено перший професійний український театр та першу дружину Руського народного театру.
  • Народовцями було відкрито й товариство «Просвіта» у 1868 р., яке переслідувало культурні та освітні цілі.
  • Представники течії сприяли також створенню Літературного товариства ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. отримало назву Наукового товариства та очільником якого з 1897 по 1913 рр. був Михайло Грушевський.

  • Представник нової течії Ю. Романчук очолював засновану у 1885 році Народну Раду, що продовжила ідеї Головної Руської Ради.

Ю. Романчук

У період з кінця 70-х до початку 80-х рр. так звані українофіли активно створювали не лише власні політичні об’єднання, а й політичні видання. Так, очільник Народної Ради Ю. Романчук був також редактором тижневика «Батьківщина», а В. Барвінський був редактором газети «Діло», що виходила з 1880 року. Цей самий період відзначився виходом першого номера літературно-наукового журналу «Зоря», який до того ж мав статус всеукраїнського органу.

За таких обставин Галицькі землі сміливо можна назвати центром українського друкарства. Тим більше, що саме на цих територіях друкувалися твори письменників Наддніпрянщини, зокрема, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Панаса Мирного та Івана Нечуй-Левицького. Така спільна діяльність письменників дозволяла східнякам долати царську заборону на друк українською, а жителям західних регіонів допомагала у видавництві пропагандистської літератури, що застосовувалась на території двоєдиної імперії та за її межами.

  1. Однак народовський рух з часом не зміг запобігти появі елементів консерватизму. Схилити до демократії намагався представників течії М. Драгоманов, який мріяв зробити землі Галичини осередком розповсюдження політичного руху по всій території України. У своїх промовах він агітував молоде покоління переходити від слова до справи у піднятті українського суспільства. Він надихнув молоду інтелігенцію Галичини на створення радикальної течії в національному русі. Новостворену течію очолили І. Франко, М. Павлик та О. Терлецький.

Представників молодої інтелігенції називали радикалами, а їх головною ідеєю стала визвольна боротьба за повалення національного та соціального гніту. Молодим радикалам були притаманні соціалістичні ідеї. Вони активно створювали політичні партії та ставили на перше місце соціальні проблеми, намагаючись створити щось подібне до європейського руху того часу.

У своїх часописах із символічними назвами «Дзвін», «Молот» та «Світ» представники руху намагалися запроваджувати головні ідеї у народні маси на Галичині та Буковині.

Вони відкрито виступали із критикою москвофілів, а згодом, і народовців. Це призвело до розгалуження в суспільно-політичному русі західних земель та сприяло інтелектуальній та ідеологічній революції.

ПОЛІТИКА «НОВОЇ ЕРИ»

На тлі зростання та зміцнення українського національно-визвольного руху, на чолі якого стояли народовці, та напруження у стосунках Австро-Угорської  та Російської імперій, австрійський уряд був змушений вдатися до пошуків шляхів врегулювання відносин між поляками та українцями у складі Галичини. Представниками від України стали Ю. Романчук, митрополит С. Сембратович, О. Барвінський та В. Антонович. У 1890 році вони підписали компромісну угоду, так зване порозуміння, з польськими представниками та австрійським урядом, що мала назву «Нова ера». Згідно її умов, було досягнуто згоду щодо відкриття українських гімназій, надання кількох депутатських місць у парламенті, видання українською урядової газети та створення кафедри української літератури при Львівському університеті.

Політика «Нової ери» мала кілька передумов:

  • Складні відносини Австро-Угорщини з Росією, за яких уряд в жодному разі не хотів загострення з боку Наддніпрянської України, усіляко задобрюючи українців Галичини
  • В планах імперії було приєднання Наддніпрянщини до складу Австро-Угорщини

Що гарантувала угода «Нової ери» українцям:

  • Відкрито доступ до державних посад
  • Засновано три українські гімназії
  • На чолі з М. Грушевським роботу розпочинає кафедра української історії при Львівському університеті
  • Українці набули право обиратися до парламенту та сейму
  • Українська мова має значно ширшу сферу використання та використовується в держустановах
  • Створено перше українське страхове товариство «Дністер»

Наслідки підписання «порозуміння»:

  • Ю. Романчук та його прибічники після підписання угоди оголосили про те, що вони підтримують діючу політику австрійського уряду та назвали «новою ерою» зміни у відносинах з польською спільнотою Галичини
  • Ті члени народовського руху, хто не підтримав політику «нової ери», у 1890 році створили нове політичне об’єднання «Русько-Українська Радикальна партія»
  • Колишні ж члени течії під керівництвом Романчука створили опозицію
  • В той же час з числа прихильників нової політики народовців виокремилась група людей, очолювана О. Барвінським, які стали членами Християнсько-Суспільної Партії.
  • Ще однією гілкою руху стала новостворена Українська Національно-Демократична Партія (1899), до складу якої увійшла велика кількість народовців та частина радикалів.
  • Вже у 1894 умови «Нової ери» перестали задовольняти як поляків, так і українців, що стало причиною завершення цього формату стосунків

Масовість національного руху, який у 90- х рр. 19 сторіччя набув політичного змісту, забезпечувало створення політичних партій з власними програмами й політичними гаслами. Їх виникнення сприяло переходу національної ідеї в народні маси, все більше людей на західноукраїнських землях було охоплено цією ідеєю. 

 

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

  1. 1890 р. став роком створення першої української політичної партії – Русько-українська радикальна партія.

Її засновниками були І. Франко та М. Павлик, а програма партії передбачала демократизацію суспільства, ліквідацію експлуатації, запровадження соціалістичних реформ, а також була спрямована на автономію України з подальшою перспективою незалежності.

Необхідність здобуття країною незалежності довів у своїй брошурі «Ukraina irredenta» Ю. Бачинський (1895).

  1. Наприкінці 90-х років 19 ст. виникла найбільша за кількістю членів

 Українська національно-демократична партія.

 Це політичне об’єднання національного спрямування було засновано групою діячів: К. Левицьким, Є. Левицьким, Ю. Романчуком, В. Будзиновським та В. Охримовичем.

Серед ідей, що їх проголошували прибічники найчисельнішої партії, було створити єдину українську автономну провінцію (під патронатом Австро-Угорщини), виховати почуття єдності українців Галичини та Наддніпрянщини та домогтися створення соборної та незалежної держави Україна.

  1. Соціалістичні ідеї стали головними у програмі Української соціал-демократичної партії, створеної М. Ганкевичем, С. Вітиком та Ю. Бачинським у 1899 р.

У програмі соціал-демократів йшлося про реформування суспільства задля досягнення соціалізму. Вона також передбачала захист інтересів робітничого класу та створення у перспективі незалежної України.

Головними ідеями соціалізму, який ще називають «вченням про справедливе суспільство рівних людей», є заперечення приватної власності та експлуатації людини людиною. Приватну власність, що є причиною появи бідного та багатого прошарків суспільства, прихильники пропонують замінити суспільною, тобто народною. Радикально налаштовані соціалісти навіть закликали до побудови справедливого ладу через народну революцію. Соціалістичні ідеї обґрунтовували у своїх працях й німецькі мислителі К. Маркс та Ф. Енгельс.

 

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА БУКОВИНІ ТА В ЗАКАРПАТТІ

Серед українців Буковини національний визвольний рух розпочався в середині 60-их років 19 століття.

  • Першими цю ідею проголосили члени організації «Руська бесіда», заснованої москвофілами у 1869 році.
  • Основним чинником формування національного руху був вплив українців Галичини
  • Ідеологами національної ідеї були члени «буковинської трійці» – Ю. Федькович, С. Воробкевич та Г. Воробкевич)
  • Осередком формування руху став Чернівецький університет, заснований у 1875 році.
  • В народні маси національна ідея запроваджувалась за допомогою української газети «Буковина». Вона випускалася під редакцією Ю.Федьковича з 1885 р.

Складнішою була доля національного руху на Закарпатті. Постійні національні утиски та економічна відсталість цього регіону західноукраїнських земель дуже сповільнювали його розвиток.

Уряд Угорщини піддавав постійним утискам й культуру та освіту українців Закарпаття:

  • Нав’язував угорську культура в побуті
  • Скорочував кількість українських шкіл
  • Усіляко підтримував ідеї москвофілів
  • Не виділяв жодних коштів на існування культурно-просвітницьких українських центрів, зокрема «Товариства св. Василя».

Члени Чина св. Василя Великого

 

 

 

Підсумовуючи вище зазначене, слід відзначити виразну політизацію національного руху на західноукраїнських землях на межі 19 та 20 століть. Новостворені політичні партії та об’єднання завзято керували процесом розвитку руху, а їхні програми були сповнені відвертих закликів до повалення соціального, політичного та культурного поневолення українського народу. Вони обіцяли докорінно змінити соціально-економічний й політичний лад та запровадити цивілізовані основи суспільно-політичного життя для українців. Найбільш активні члени провідних політичних партій прагнули до автономії України, а інколи й її повної незалежності.

 

0

Автор публікації

Офлайн 2 тижні

Anatolii Sakhno

10
Коментарі: 0Публікації: 53Реєстрація: 04-08-2018

Comments:

Залишити відповідь