Записи посла Роґера Рачинського стосовно переходу найвищих органів польської влади до Румунії та відставки кол. Президента ПР проф. Іґнація Мосціцького

Лучший реселлер-хостинг

15 вересня 1939 р. я одержав через посередництво консула Буйновського з Чернівців виклик до Кутів до мін. Бека. Дзвінок я отримав близько 18-ої год.

16 вересня 1939 р. я виїхав потягом до Чернівців.

17 вересня 1939 р. я прибув до Чернівців близько 7-ої год. ЗО хв. уранці. Оскільки консульська автівка не була готова, виїзд до Кутів відбувся близько 9-ої год. Я взяв дві автівки і їхав у товаристві воєводи Білика. Консульська автівка залишилася біля мосту з румунського боку з метою забезпечення повернення.

Із польського боку прикордонного мосту ми зустріли заступника директора МЗС Кобилянського і кілька інших урядовців, які розмовляли з представниками румунських прикордонних органів влади. Там стояло чимало вантажних і легкових автівок, що чекали на пропуск на румунський бік.

Близько 11-ої год. ми дісталися адміністрації ґміни у Старих Кутах, де я зупинився, а воєвода Білик поїхав далі до Ставки Головнокомандувача з наміром повернутися до Львова.

В адміністрації ґміни я зустрів полк. Тадеуша Шетцеля, заступників директора Міхала Лубенського, Юзефа Потоцького та кількох інших урядовців МЗС, які проінформували мене про перехід кордону совєтською армією, про драматичну розмову Ґжибовського і Молотова та виникнення внаслідок совєтського вторгнення о 4-ій год. ранку нової ситуації.

Близько 14-ої год. прибув мін. Бек зі Ставки Головнокомандувача, де він радився з маршалком Сміґлим і прем’єром Складковським-Славоєм.

Після подальшого очікування протягом близько півгодини мене прийняв мін. Бек. Тільки-но ми обмінялися кількома словами, як нам доповіли про приїзд президента Республіки Польщі, для якого тим часом було приготовано сніданок. Відбулася перерва в розмові. П. Бек вітає президента ПР, після чого йде на довшу нараду з французьким послом Ноелєм. Лише після її закінчення п. Бек знову приймає мене. У дуже короткій розмові він дає мені доручення негайно повернутися до Чернівців і зажадати звідти по телефону від міністра закордонних справ Ґафенку droit de passage для пана президента ПР та уряду.

Тим часом румунський посол при польському уряді Ґріґорча перебував на румунському боці в одному з прикордонних румунських будинків, де обговорював із місцевою владою пропуск колони міністерських автівок і дедалі більшої маси біженців. Я чув, що Ґріґорча мав бути прийнятий мін. Беком о п’ятій пополудні. Я зустрів Ґріґорча в момент від’їзду, сідаючи в автівку. Виїзд із Кутів відбувся близько 16-ої год. автівкою у товаристві кап. Єжи Нєзбжицького, який за дорученням штабу їхав до Чернівців і Бухареста.

Виїжджаючи з Кутів, я не мав жодної інформації про те, що нібито до того часу відбувалися розмови чи перемовини з компетентними румунськими представниками щодо питання переходу найвищих органів польської влади на територію Румунії.

Мій приїзд до Чернівців у консульство стався після 18-ої год. Я отримав телефонний зв’язок із міністром Ґафенку лише після 20-ої год. Припускаю, що труднощі отримання зв’язку були спричинені тим, що лінія була зайнята розмовами посла Ґріґорча, який доповідав у Бухарест про свою зустріч з мін. Беком.

У моїй телефонній розмові з мін. Ґафенку я виконав точні інструкції п. міністра закордонних справ, складаючи офіційне прохання про забезпечення droit de passage для пана президента ПР та уряду. Пан Ґафенку відповів, що румунська Рада міністрів засідала об 11-ій год. з питання ситуції, що створилася, і що король та уряд постановили надати пану президентові та польському уряду притулок на румунській території. На мою повторну вимогу не притулку, а права проїзду, я отримав від пана Ґафенку ухильну відповідь. Через сказане я вирішив виїхати найближчим потягом до Бухареста, щоб продовжити перемовини там. Однак виявилося, що потяг із Чернівців до Бухареста, який звичайно виїжджав о 10-ій вечора, було скасовано внаслідок масового пересування румунських військ до польського кордону.

Близько 1-ої год. ночі мені вдалося зустрітися у Чернівцях, у готелі, із заступником міністра внутрішніх справ ген. Марінеску, який до того часу очікував на шосе біля в’їзду до міста на колону автівок пана президента та членів уряду, щоб їх привітати. Проте автівки було спрямовано на іншу дорогу, внаслідок чого ген. Марінеску з ними розминувся.

18 вересня 1939 р. я повернувся до Бухареста зі значним запізненням близько 17-ої год. Я вирішив перед початком подальших перемовин із румунським урядом проконсультуватись із французьким та англійським послами, щоб на підставі інформації, яку вони мали, зорієнтуватися в ситуації. Я відвідав французького посла о 18-ій год.

П. Тьєрі повідомив мені, що 17-го вересня між 10-ою та 11-ою год. ранку німецький посол Фабріціус здійснив щодо мін. Ґафенку дуже рішучий демарш, повідомивши, що коли польський уряд перейшов на румунську територію, то має беззастережно бути затриманий у Румунії. В іншому разі німецький посол пригрозив, що це матиме для Румунії наслідки (війна).

Згаданий німецький демарш, таким чином, відбувся приблизно за 6 годин до розмови між мін. Беком та послом Ґріґорча в Кутах, під час якої міністр закордонних справ мав намір забезпечити транзит найвищих польських органів влади через Румунію.

Оцінюючи становище як вельми загрозливе, французький посол повідомив мені, що румунський уряд, на його думку, у жодному разі не погодиться на виїзд найвищих польських посадових осіб і що це питання стало б актуальним лише в разі, якби румунський уряд наважився на ревізію своєї урочисто проголошеної політики нейтралітету.

Вийшовши з французького посольства, я мав ще 20 хвилин часу перед зустріччю з англійським послом, призначеною на 19-ту год. Я наказав везти мене довшою дорогою, щоб тим часом обдумати становище, що склалося. Я дійшов висновку, що перед лицем нових фактів, про які я дізнався, найважливішим питанням стає збереження тяглості найвищих законних органів влади Республіки Польщі, які вже були фактично затримані на території відносно слабкої та приголомшеної швидкістю польської катастрофи нейтральної держави. Я зрозумів, що найневідкладнішим моїм завданням, якому слід підпорядкувати всі інші, буде отримання зв’язку з президентом Мосціцьким і схиляння його до відкликання відповідно до положень Конституції наступника в особі маршалка Сміґлого-Ридза (якого було інтерновано як головнокомандувача) та призначення на його місце когось з-поміж польських діячів, що перебували нині поза Батьківщиною.

Коли англійський посол цілковито підтвердив інформацію та судження посла Тьєрі, я вирішив поділитися з ним моїм головним клопотом щодо збереження законної тяглості найвищих органів влади Польщі для уможливлення організації подальшого польського опору на території держав-союзників. Я поінформував англійського посла про положення нашої Конституції, що передбачає у разі війни призначення президентом Республіки Польщі свого наступника.

Сер Реджинальд Гоур зміцнив мою впевненість у тому, що слід шукати вихід із надзвичайно критичного становища саме по цій лінії.

Ми вирішили обміркувати це питання ще раз завтра вранці разом із французьким послом. Було призначено зустріч у французькому посольстві на восьму ранку 19 вересня перед моїм візитом до мін. Ґафенку.

19 вересня відбулася згадана нарада втрьох у французькому посольстві, причому було одностайно вирішено, що насамперед слід прагнути забезпечення тяглості найвищої влади. Об 11-ій год. мене прийняв мін. Ґафенку в МЗС, не приховуючи глибокої скорботи та хвилювання з приводу трагічних подій.

Не вишукуючи якихось законних аргументів, він цілком щиро сказав мені, що перебуває у надзвичайно важкому становищі (un cas de force majeure). Йому неймовірно важ ­ ко і прикро, що він мусить тимчасово затримати пана президента та польський уряд у Румунії, бо не може наражати свою країну на нерівну війну з Німеччиною, котра неодмінно скінчилася 6 такими ж катастрофічними наслідками, як і в Польщі. Тому румунському урядові довелося підкоритися навальному німецькому тискові, водночас побоюючись небезпеки совєтського вторгнення, яке є тим реальнішим, що немає жодної перевіреної інформації щодо намірів совєтів стосовно Румунії навіть на найближче мабутнє.

Висловивши зі свого боку впевненість, що румунський уряд попри важкі події останніх днів виявить мені повну підтримку в подальшій дружній польсько-румунській співпраці, я попрохав мін. Ґафенку дати мені можливість негайно з’явитися до пана президента ПР в його новій оселі, якою було призначено королівський палацик у Біказі.

П. Ґафенку в моїй присутності зв’язався телефоном із прем’єром Ґалінеску й дав мені позитивну відповідь, зазначивши, що мій виїзд до Біказа відбудеться завтра вранці.

19-го ввечері я відправився до кол. мін. закорд. справ п. Авґуста Залєського, який тим часом прибув до Бухареста й оселився в готелі «Athénée Palace». Я проінформував п. Залєського про запланований виїзд завтра вранці до Біказа із метою схилити пана президента Мосціцького до призначення свого нового наступника замість маршалка РидзаСміґлого і переконати його в необхідності якнайшвидшої заяви про відставку.

Пан Залєський, не вагаючись, визнав, що ця концепція єдина слушна та доцільна, а також запитав, чи є в мене хтось на думці як найвідповідніший кандидат на посаду нового президента ПР, передбачаючи, що це питання виникне під час моєї розмови з президентом Мосціцьким.

Я відповів, що не знаю, хто з видатних поляків устиг перейти кордон, що спадає на думку прізвище Іґнація Падеревського, а також, на жаль, немає інформації, що відбувається з генералом Соснковським, і що серед серйозних кандидатів я бачив би й особу довгорічного міністра закордонних справ, тобто мого співрозмовника, п. Авґуста Залєського. Тому незалежно від того, як поставився б до цієї думки п. Залєський, я наполягаю, аби він пришвидшив свій виїзд до Парижа і негайно сконтактував там із нашим посольством, де має сформуватися наш новий керівний центр. Погоджуючись із цими аргументами, п. Залєський обіцяв мені якомога пришвидшити виїзні формальності.

20 вересня вранці я виїхав автівкою до Біказа рано-вранці, бо мав проїхати 450 км дуже поганою дорогою, переважно в горах. Я дістався місця лише близько 17-ої год. У палацику, який займав пан президент і його найближче оточення, мене зустрів начальник цивільної канцелярії мін. Станіслав Лепковський, якого я проінформував про мету моєї подорожі. П. Лепковський тоді сказав мені, що напередодні ввечері, тобто одразу після розміщення в Біказі, він уже порушував із президентом питання забезпечення тяглості суверенної влади Республіки Польщі та призначення нового наступника. Після короткого обміну думками п. Лепковський провів мене до кабінету пана президента, який здався мені дуже втомленим і пригніченим.

Президент розпочав розмову із запитання, як я оцінюю становище і які я привіз вісті.

Я детально передав перебіг своєї розмови з мін. Ґафенку, а також коротко прозвітував про інформацію та судження, отримані від представників Франції та Англії.

Підсумовуючи, я сказав, що в ситуації, яка склалась, я вважаю найважливішим і найнагальнішим рятування тяглості законної влади очільника держави, що уможливлює й полегшує наша Конституція. Зрештою я зазначив, що, на мою думку, яка збігається з думками інших, пан президент повинен скасувати призначення маршалка Сміґлого-Ридза, призначивши нового наступника з-поміж відомих поляків, які перебувають за кордоном і можуть розраховувати на гармонійну співпрацю з урядами союзників. Я також нагадав, що після здійснення цього важливого акту, що може мати вирішальне значення для наших інтересів, пан президент мав би зробити висновки стосовно власної особи.

Президент відповів, що цю думку йому вже викладав напередодні п. Лепковський і що він, зі свого боку, чекав на те, що я представлю йому ситуацію, аби ухвалити остаточне рішення. Тут президент почав згадувати різні важливі політичні моменти минулого, пов’язані з його життям, і нарешті запитав мене, де нині перебуває ген. Соснковський. Я проінформував пана президента, що спеціально шукав ген. Соснковського і, на жаль, маю сказати, що ні в Румунії, ні в Угорщині його немає, що я перевірив телефоном перед виїздом із Бухареста, розмовляючи з послом Орловським у Будапешті.

Порушивши різні побічні теми, пан президент спитав у мене, яких я бачу кандидатів на його наступника, оскільки, згідно з його даними, мало хто з видатних людей залишив Батьківщину. Я назвав прізвища Іґнація Падеревського, кардинала Гльонда, міністра Залєського та воєводи Рачкєвича.

Щодо всіх названих проф. Мосціцький висловив різнопланові сумніви. Стосовно Іґнація Падеревського, якого він вважав вельми відповідним кандидатом, він зазначив, що, через дуже похилий вік і поганий стан здоров’я, його не можна буде обтяжити такою важкою місією. Натомість про кардинала Гльонда він сказав, що хоча історія визнає за польськими примасами особливу роль, але з огляду на кардинальську мантію, могли би виникнути значні труднощі та незручності. Щодо двох наступних прізвищ він висловився неясно, вказуючи, що його рішення є важким і про це слід добре подумати. У цей момент п. Лепковський, який був присутній під час розмови, звернувся до президента із запитанням, чи не хотів би той на самоті обміркувати цю проблему, після чого разом зі мною залишив кабінет.

Довший час ми перебували вдвох із п. Лепковським, після чого він повернувся до пана президента і залишався з ним близько години. Коли цей час сплив, мене знову покликали до президента, який сказав мені лише, що хоче працювати з п. Лепковським і підготувати низку документів, унаслідок чого залишиться в себе, натомість попрохав дружину спуститися на спільну вечерю, після закінчення якої він знову викличе мене до себе.

Мене викликали лише близько 23-ої год. У кабінеті президента я застав п. Лепковського. Президент без подальших пояснень вручив мені великий запечатаний конверт і доручив надіслати його найбезпечнішим шляхом і якомога швидше послові Лукашевичу в Париж. Президент додав, що коли я отримаю від п. Лукашевича будь-які вісті «про родину Конєцьких», маю негайно перетелефонувати до Біказа, бо це умовні речення.

Президент не поінформував мене, що міститься в конверті, і не сказав, яким був його вибір. Водночас він доручив мені зберігати в суворій таємниці і розмови з ним, і все те, чого я був свідком, не розповідаючи про це нікому, навіть прем’єрові чи мін. Беку.

У цю мить п. Лепковський звернув увагу на невідповідне розміщення голови держави в Біказі, наголошуючи на тому, що сюди важко діставатися, недалеко проходить совєтський та угорський кордони, і це небезпечно в разі несподіваного совєтського нападу. Президент Мосціцький дуже рішуче його перервав, зазначивши, що розуміє дражливе становище Румунії і що він не хоче створювати якихось труднощів через свою особу королю та румунському урядові. Тому він безумовно забороняє мені вчиняти будь-які кроки щодо зміни місця перебування, вважаючи, що внаслідок катастрофи, якої зазнала Польща, його особиста доля не має жодного значення.

Назавтра, 21 вересня, я вирушив з Біказа до Бухареста, куди дістався близько 16-ої години, їдучи без перерви.

Оскільки в цей період наше посольство було забите біженцями, які до того ж щільною юрбою оточували наше приміщення, я визнав за необхідне передати отриманий від президента конверт у французьке посольство, де мене прийняв посол Ноель, який тим часом повернувся з Чернівців до Бухареста. Отримавши від мене згаданий конверт, п. Н оель проінформував мене про вбивство прем’єра Калінеску, який менш як за три години перед тим став жертвою замаху емісарів Залізної Гвардії.

Через цей замах могли виникнути якнайсерйозніші внутрішні та зовнішні ускладнення, тому посол Ноель обіцяв мені, що якнайшвидше доправить президентський конверт у Париж, особисто взявши його з собою, оскільки протягом найближчих 48 годин передбачається його виїзд до Франції.

22 вересня у першій половині дня пролунав телефонний дзвінок із Біказа щодо отримання дозволу на негайний приїзд до Бухареста мін. Лепковського. Цей дозвіл я отримав без зволікання в п. Ґафенку, який і цього разу звернувся з цим до прем’єра ген. Аґрескану.

П. Лепковський прибув до Бухареста значно пізніше 24-ої години, бо його багато разів зупиняли на дорозі для перевірки документів, що пояснювалося активністю румунської поліції, яка утруднювала доїзд до столиці через слідчі дії після вбивства Калінеску. Одразу після приїзду п. Лепковський проінформував мене, що президент Республіки Польща доручив йому виїхати найближчим потягом до Парижа. Також він запитував мене, чи не маю я вістей про ген. Соснковського й у зв’язку із цим телефонував у Будапешт до посла Орловського. Потім п. Лепковський з’єднався телефоном із послом Вєнявою-Длуґошовським у Римі. Прохав його, щоб він чекав на нього на вокзалі в Мілані й підготувався до можливої спільної подорожі до Парижа.

23 вересня вранці в посольстві було підготовано новий дипломатичний паспорт п. Лепковському, з яким я особисто пішов о 8,15 ранку до мін. Ґафенку, наполягаючи, щоб він через важливі державні причини погодився на виїзд п. Лепковського до Франції. П. Ґафенку наказав негайно дати п. Лепковському візу. Ми зуміли ще отримати у французькому посольстві в’їзну візу, але вже не було часу на отримання югославської візи. Тим не менше п. Лепковський виїхав о год. 10,05 «Сімплоном» до Парижа, а югославську візу було передано телефоном на кордон.

Прощаючись, п. Лепковський наполегливо прохав мене не залишати Бухареста до моменту його приїзду в Париж, звідки можуть надійти вісті «про родину Конєцьких».

25 вересня до полудня надійшли різні телефонні та телеграфні повідомлення з посольства в Парижі, що свідчили про те, що там зайнялися створенням нашого нового центру державної влади. Згодом надійшла таємна телеграма БіаИззіте такого змісту: «Прошу негайно передати Пану Президенту ПР: “Усі здорові Підкомітет”, телеграфувати негайно нашим шляхом, чи у становищі Пана Президента відбулися зміни.(-) Вєнява Длуґошовський, підписав Лепковський».

Передавши телефоном цю телеграму до Біказа, я отримав звідти таке повідомлення, яке потрібно було негайно передати телеграфом до Парижа: «Прошу попрохати Вєняву, щоб він зайнявся родиною Конєцьких (-) Кринський (-) Гартман». Одночасно ад’ютанти Президента поінформували мене телефоном, що Пан Президент хотів би послати одного з них до Бухареста до короля з листом, який мав бути вручений у моїй присутності, в палаці.

26 вересня зранку я здійснював різні кроки і надсилав численні телеграми у зв’язку із запланованим приїздом ад’ютанта з Біказа. У цій справі я пішов до мін. Ґафенку, який не вважав за можливе дати свою згоду на це, хоча перед тим посилався на прем’єра і на Королівський палац. Він повідомив мені, що найкраще, якщо Пан Президент передасть запечатаний конверт для короля королівському префектові в Біказі, який доставить цей документ найшвидшим і найбезпечнішим шляхом до Бухареста.

Тоді я відвідав Королівський палац і пересвідчився, що король був особисто ознайомлений із цією справою. І королівський ад’ютант полк. Руссеску рішуче повідомив мені, що приїзд ад’ютанта з Біказа вважали неможливим, і що найбільше, на що може бути згода, це щоб лист Президента привіз один із цивільних службовців або членів його почту. Я передав сказане телефоном до Біказа, й одразу довідався, що Президент Мосціцький дуже незадоволений такою реакцією румунської сторони і зобов’язує мене докладати зусиль і надалі.

Близько 15-ої год. до мене зателефонував французький посол, аби я чимшвидше відвідав посольство, оскільки в нього є надзвичайно термінове й важливе повідомлення. Я одразу ж поїхав до французького посольства. Посол Тьєрі прийняв мене у своєму кабінеті. На столі перед ним лежала машинописна нотатка. Вельми стурбований посол повідомив мені, що отримав пряме доручення від прем’єра Даладьє усно передати повідомлення п. Президентові Мосціцькому, але, розуміючи, що немає жодних шансів отримати дозвіл на поїздку до Біказа, зробив висновок, що може лише передати мені цю звістку, прохаючи якнайшвидше ознайомити з нею Президента.

Повідомлення майже дослівно звучало так:
«Французький уряд був поінформований послом РП в Парижі, що Президент РП визначив свого посла в Римі як свого можливого наступника. Прошу негайно (durgence) передати усно п. Мосціцькому, що французький уряд, не маючи довіри до визначеної особи, на превеликий жаль, не бачить можливості визнання будь-якого уряду, сформованого ген. Вєнявою (se voit quant à lui à son vif regret dans Vimpossibilité de reconnaître)».

Лише тепер я зрозумів справжній сенс таємної депеші з Парижа № 26, яка надійшла до посольства попереднього вечора і була передана телефоном до Біказа. Її зміст був наступним: «Прошу негайно передати п. Президентові РП “з родиною Корєцьких усе гаразд”. Відповіді п. Президента РП очікуватиму сьогодні вночі (-) Лукасєвич». Тож лише тепер через французького посла я вперше дізнався про призначення ген. Вєняви. Стало також зрозуміло, чому з Біказа наполягали на отриманні дозволу на приїзд ад’ютанта п. Президента до Бухареста.

Я знову зв’язався з мін. Ґафенку, прохаючи його згоди на мій негайний виїзд до Біказа. Повернувшись до посольства, я застав там наступне повідомлення з посольства РП в Парижі: «Прошу повідомити кому належить, що Болєслав готовий все виконати, але просить професора поміркувати, чи у цій ситуації не був би потрібен інший вибір».

Якнайшвидше я зв’язався телефоном із Біказом, повідомив про свій приїзд, передав до відома п. Президента останню звістку з Парижа й додав, що «отримано французьке veto на Больця».

Близько 18-ої год. я виїхав із Бухареста в товаристві радника Єжи Ґєдройця до Біказа. Ми дісталися на місце лише 27. IX близько 3-ої ранку. Зупинилися в готелі.

27 вересня зранку я прибув до п. Президента рано. Він був вельми стурбованим і почав розмову, висловивши жаль через позицію, зайняту французьким урядом. Він сказав, що дуже прикрим є факт французького вето проти Вєняви, оскільки він прийняв це призначення на чітко визначених умовах, без прийняття яких це призначення було неможливим.

П. Президент пояснив, що було обумовлено, що ген. Вєнява, зі свого боку, зробить призначення й негайно передасть свою посаду остаточному кандидатові, на якого йому беззаперечно вказав би Президент Мосціцький.

П. Президент пояснював цю складну процедуру тим, що попри вельми незначну кількість польських діячів, які у цей момент перебувають на Заході, у певний момент там міг знайтися кращий кандидат, ніж ті, що є зараз. Знаючи ген. Вєняву як людину честі, він мав абсолютну моральну певність, що той дотримається свого зобов’язання й докладе всіх зусиль для забезпечення тяглості найвищої влади.

Зі свого боку я намагався пояснити Президентові Мосціцькому всю делікатність нашого становища та вказав на необхідність якнайшвидшого остаточного рішення. Крім аргумента, що нам необхідно негайно почати співпрацю із союзниками, я робив наголос на небезпеці створення з боку німців якогось доконаного факту внаслідок того, що оборона Варшави, яка досі триває, може бути прорвана у будь-який момент.

Мої розмови з проф. Мосціцьким тягнулися кілька годин до й після полудня й, попри всі зусилля, не давали змоги зрозуміти намірів Президента.

Я спромігся лише отримати обіцянку, що рішення буде прийняте протягом найближчих трьох днів.

Бажаючи пришвидшити розв’язання цього питання, я дозволив собі запропонувати, що зателефоную до Парижа з метою отримання прізвищ можливих інших кандидатів, які могли тим часом дістатися Англії чи Франції.

Під час обідньої перерви я побачив за спільним столом дир. МЗС Томіра Дриммера з дружиною, які приїхали зі Сленіка на кілька годин до Біказа.

Я вирушив до Бухареста у товаристві п. Ґєдройця надвечір і доїхав до столиці рано вранці 28 вересня.

28 вересня я ознайомився в посольстві з низкою нових телеграм і повідомлень із Парижа. 26.ІХ, вже після мого від’їзду до Біказа, посольство отримало телеграму від посла Лукасєвича, який запитував, чи розмовляв я з п. Президентом і наполягав на негайній відповіді, яким буде рішення. Радник А. Понінський відповів телеграфом, що я перебуваю в Президента, звідки повернуся післязавтра, а також додав, що посольство досі не отримало жодного повідомлення від п. Президента. 27.ІХ посол Лукасєвич просив повідомити п. Президента телеграмою, що відповідно до останнього повідомлення Президента Стажинського оборону Варшави, мабуть, буде прорвано завтра.

Цю інформацію було передано до Біказа.

Зі свого боку я надіслав 28.ІХ наступну термінову телеграму до Парижа:
«У зв’язку із ситуцією, яка створилася внаслідок спротиву французького уряду, п. Президент не надіслав листа до короля. Він прохає передати телеграфом прізвища можливих кандидатів, яких би напевно схвалили Франція та Англія. Обіцяє рішення за 2 або 3 дні».

29 вересня вранці я отримав на цю телеграму детальну відповідь, підписану моїм братом Едвардом Рачинським, ген. Вєнявою-Длуґошевським, мін. Лепковським і послом Лукасєвичем.

Зміст її був таким:
«З-поміж відомих поляків за кордоном – Гльонд, Рачкєвич і Авґуст Залєський, як ми припускаємо, щодо них Франція не була би проти. Англія у цьому питанні займає нейтральну позицію. Вік і здоров’я Падеревського є серйозною перешкодою для його кандидатури. Стосовно Гльонда є всі дані, що він не міг би прийняти призначення. Тому ми дозволяємо собі запропонувати кандидатуру Рачкєвича як кол. маршалка Сенату та президента Спілки поляків за кордоном. Він має найбільші шанси відслідковування польської громадської думки. Ми не вважаємо за можливе попередньо офіційно узгоджувати кандидатів із французьким та англійським урядами і вважаємо, що треба зважитися на певний ризик.
Попереднє розпорядження п. Президента тут оприлюднив у черговому номері ‘M onitor Polski”, який, щоправда, не був розповсюджений, але був переданий французькому та англійському урядам. Тому наступне альтернативне розпорядження п. Президента РП потрібно було б видати способом, передбаченим 17-го поточного місяця в Кутах.
У тексті б анулювалося призначення Вєняви-Длугошовського від того ж числа. Після отримання через посла РП в Бухаресті рішення п. Президента РП ми також опублікуємо його нове розпорядження в “Польському моніторі”.

Отримавши це повідомлення, я невідкладно зв’язався з мін. Ґафенку, аби його попередити, що мені необхідно негайно виїхати до Президента, на що я отримав дозвіл. Виїхав я о 14-ій год. з хвилинами у товаристві аташе посольства Броніслава Собанського і близько 23-ої год. вже був перед палациком у Біказі. Біля входу на мене чекав ад’ютант Президента Кринський і повідомив, що понад годину тому він отримав терміновий дзвінок від радника Понінського з Бухареста, який розмовляв із французьким послом і за дорученням французького посла п. Тьєрі наполягав, аби я, незалежно від години приїзду, зв’язався телефоном із французьким посольством у Бухаресті, оскільки французький посол повинен негайно передати мені вельми важливе повідомлення французького уряду. Аби ця розмова відбулася, було отримано спеціальне розпорядження румунської влади не припиняти цієї ночі телефонний зв’язок із Біказом.

Я негайно прибув до мерії, котра була єдиним місцем, із якого можна було телефонувати. Отримання зв’язку з Бухарестом, попри зарезервування лінії, тривало відносно дуже довго.

Тоді мені було зовсім невідомо, що оточення Президента було поінформоване радником Понінським про загальний зміст цього важливого повідомлення.

А саме: радник Понінський сказав, що французький посол унаслідок спеціальних інструкцій із Парижа готовий цієї ж ночі виїхати разом із ним до Біказа із метою пришвидшення остаточного рішення, за яким я й приїхав до Біказа.

Коли я трохи за північ отримав зв’язок із Бухарестом, зі мною спершу розмовляв посол Тьєрі, твердячи, що говорить у присутності Понінського, якому прочитав попередньо отриманий із Парижа текст.

Посол повідомив, що говорить безпосередньо за дорученням прем’єра Даладьє: primo – гроно шанованих поляків, згуртованих навколо посла РП в Парижі висунуло незалежно від французького уряду пропозицію кандидатури кол. маршалка Сенату Владислава Рачкєвича, secundo – французький уряд зичливо вітає цю кандидатуру і твердить, що сформований п. Рачкєвичем уряд буде визнано і він користуватиметься всіма привілеями на французькій території; tertio – внаслідок отриманих вістей про совєтсько-німецьку угоду французький уряд наполягав би, щоб п. проф. Мосціцький ухвалив негайне рішення, бо нинішнє становище загрожує серйозними складнощами.

Потім я обмінявся кількома словами з радником Понінським.

Я прохав ад’ютанта Кринського негайно поінформувати п. Президента про отримані з Бухареста вісті й разом із ним повернувся до будинку, який займав Президент, де мені було приготовано ночівлю. Через тривалий відрізок часу до моєї кімнати постукав кап. Кринський з новою телефонограмою, отриманою від радника Пронського з Бухареста.

У цьому повідомленні, складеному на підставі таємної телеграми посла Лукашевича, стверджувалося, що кандидатура п. Владислава Лукашевича затверджена та що спротиву не буде.

П. Лукашевич просить повідомити телеграфом або телефоном, що п. Президент дякує за турботу про родину Конєцьких. Я попрохав ад’ютанта негайно подати це повідомлення до відома Президента, оскільки не можна було втрачати ані хвилини.

Через певний час знову з’явився ад’ютант, просячи, «щоб я одягнувся й прийшов до Президента».

Я застав проф. Мосціцького у халаті, але свіжого й дуже спокійного. Він справляв враження людини, в якої впав камінь із серця. Він одразу сказав мені, що коли я приїжджав минулого разу, він не дав мені рішення, попри мої наполягання, бо хотів іще зв’язатися з прем’єром Славоєм-Складковським, що і зробив за посередництва Дриммера. Потім телефоном розмовляв зі Славоєм, який під час розмови весь час повторював два прізвища: Залєський, Рачкєвич – Рачкєвич, Залєський.

Остаточне визначення в Парижі кандидатури п. Владислава Рачкєвича Президент вітає із задоволенням і не має щодо неї жодних застережень. Отже, ця важка робота успішно завершена.

Тут п. Президент почав говорити про запланований лист до короля, з яким виникло стільки труднощів, і радився, чи внаслідок зміни ситуації варто такого листа писати й надсилати.

Я відрадив писати до короля листа і скористався нагодою, щоб нагадати проф. Мосціцькому про необхідність написати заяву про відставку. Проф. Мосціцький сів за стіл і звернувся до мене приблизно з такими словами: «Пишімо, диктуйте». Зміст документа, який постав у таких незвичайних обставинах, був наступним:
«Цією власноруч написаною заявою я подаю у відставку з посади Президента ПР. Біказ, ЗО вересня. І. Мосціцький».

Пізніше я довідався, що тієї ж ночі посольство ПР в Бухаресті отримало з Біказа доручення надіслати послові Лукашевичу від імені Президента ПР повідомлення такого змісту: «Дякую за турботу про родину Конєцьких».

Отримавши від проф. Мосціцького автограф його заяви про відставку, я пішов спати.

ЗО вересня вранці проф. Мосціцький знову викликав мене до себе, щоб попрощатися. Він висловив бажання виїхати до Швейцарії і просив мене зайнятися цим питанням.

Після цієї короткої розмови я одразу виїхав до Бухареста, куди прибув після полудня. Я негайно зв’язався з посольством у Парижі телеграмою: «Повернувся із Біказа з автографом п. Президента такого змісту: “Цією власноруч написаною заявою я подаю у відставку з посади Президента ПР. Біказ, ЗО вересня. І. Мосціцький”».

Документ я надіслав 2 жовтня п. послові Лукасєвичу спеціальним кур’єром до Парижа за номером 420/39, конверт було адресовано п. Президенту ПР Владиславу Рачкєвичу.

ЗО вересня я отримав телефонограму від прем’єра Славоя Складовського зі Сленіка, що уряд, дізнавшись про відставку проф. Мосціцького, подав in corpore у відставку і привітав нового Президента ПР. Текст цієї телефонограми я 1-го жовтня передав телеграфом до Парижа з проханням повідомити п. Президентові ПР Рачкєвичу.

Бухарест, травень 1940 р.

(«Kultura», № 9-10, 1948)

Купите сервер и забудьте об ограничениях

ПОДІБНІ ПУБЛІКАЦІЇ

0

Автор публікації

Офлайн 3 дні

Anatolii Sakhno

10
Коментарі: 0Публікації: 54Реєстрація: 04-08-2018

Comments:

Залишити відповідь